Глава 9

По обіді молода сімейка поїхала в гори. Рушили потягом з невеличкою валізою, де лежали речі Наді, та рюкзаком Мартина.

Майже перед тим, як рушив потяг, на пероні з’явився Григір Блажко. Обійняв доньку та рвучко пробурмотів на вухо:

— Ти там дивися… Тримайся ближче до Мартина. Він не підведе. Сподіваюсь. Хай тільки спробує…

— Тату, а ти не хвилюйся, гаразд? — Надя чмокнула батька в щоку.

— Але ж… Не виходить в мене не хвилюватись, — зітхнув Григір Блажко. — Ми з тобою завжди разом. Тобто, в одному місті, а це те ж саме, що разом. А тепер…

— Тату, — Надя зазирнула батькові в очі. — Не треба перейматись. Я давно доросла. До того ж їду не одна й лише на два дні. Все буде гаразд. Чуєш?

— Та чую я, чую. — Батько підійняв очі та поглянув Наді за спину. — Ти мені за неї відповідаєш.

— Знаю, — як зазвичай, вкрай лаконічно відповів Мартин…

На місці вони опинились майже в сутінках. Це був будиночок біля штучної водойми, а навколо височіли гори вкриті лісом. Сусідня будівля стояла на відстані приблизно ста метрів, і там у вікні вже світилося.

Втомлена дорогою Надя всілась на гойдалку, прилаштовану біля будиночка, та спостерігала, як якийсь чоловік відчиняє для них вхідні двері, інструктує й показує, де можна увімкнути електрику та опалення. Вона сподівалась, що Мартин все уважно вислухав. А ще для них принесли вечерю, і це було дуже доречно. Коли чоловік пішов, Мартин заніс валізи та контейнери з їжею всередину, а потім підійшов до Наді. Всівся поруч.

— Там душ є? — поцікавилась вона, аби щось сказати.

— Є. Разом з вбиральнею. — Мартин помовчав. — Їсти будеш?

— А ти?

— Я б чогось з’їв.

— Тоді ходімо, — Надя неохоче підвелась. — Цього разу моя черга накривати на стіл.

— Гаразд.

Вони разом увійшли до основної кімнати. Це не були хороми, але там було все, що потрібно для лінивого відпочинку. Стіл, стільці, буфет з посудом та електричним чайником, крісла, диван і навіть телевізор. А ще…

— О, тут є піч! — Надя підійшла до несподіваної частини інтер’єру. Помацала. — Невже справжня?

— Сказали, що справжня, — підтвердив Мартин.

Він влаштувався на дивані та уважно спостерігав за дружиною. Попри втому, Надя відчувала його погляд. Несподівано схвильована цим, вона відкрила маленькі дверцята й зазирнула в прямокутний отвір.

— Що це?

— Піддувало, — спокійно повідомив Мартин.

— Ясно, — Надя провела долонею по гладкій поверхні печі. — Такий гарний кахель... — Вона обернулась до чоловіка. — Ти вмієш розпалювати піч?

— Вмію. Мене дідусь навчив.

— Серйозно? — Мартин кивнув. — Круто. Але для цього потрібні дрова, — додала Надя трохи розчаровано.

— Мені сказали, що за будинком їх є достатньо. Але на розпалювання піде час. Якщо ти замерзла, то можна увімкнути електропіч. Щоправда, у спальні.

Спальня. Цього разу справді спільна. Чому ж це слово її збентежило? Адже вони вже спали в одному ліжку.

Надя знову повернулась до печі.

— Тоді піч краще розпалимо завтра.

Вона ретельно зачинила дверцята піддувала.

— Надю, в спальні лише одне ліжко, але я можу лягти тут — на цьому дивані, — спокійно промовив Мартин.

Здавалося, що це питання його зовсім не бентежить. Що йому взагалі байдуже, де та з ким споглядати сни. Тоді чому вона надає цьому настільки велике значення, що це помітно на відстані. Добре, що поки що лише її чоловікові.

— Гадаю… — Надя повернулась до Мартина. — Гадаю, нам варто звикати спати в одному ліжку. Не хочу, щоб батько цим зацікавився. — Її погляд зупинився на контейнерах. — Я зовсім забула про вечерю. Тільки початку варто помити руки…

Після ситної вечері та душу вони опинились у просторому ліжку на другому поверсі будиночка. Надя переодягнулась у фланелеву піжаму, а Мартин ліг у шортах та футболці. Біля кожного на тумбочці лежав його телефон.

— Треба написати татові, що я… що ми вже на місці, — згадала Надя, спрямувавши погляд на стелю.

— Своїм я вже повідомив, — відповів Мартин.

Він теж лежав на спині та дивився перед собою. Про що він думав?

Та й взагалі — про що міркував Мартин, коли запропонував їй одружитись? Лише про те, щоб без проблем поїхати за кордон? Скільки ж він чекав слушної нагоди? Чи були ще претендентки на роль його фіктивної дружини?

Але… навіщо їй про це знати? Це ж нічого між ними не змінює.

Тому Надя запитала про інше:

— Ти був колись закоханий?

А що тут такого? Захотіла і поцікавилась. Він же знає про Андрія.

— Ага, — після невеличкої паузи відповів Мартин.

— І що сталось? Ця дівчина не відповіла тобі взаємністю?

— Поки що ні, — здивував він Надю.