Глава 6

В середу Надя працювала лише до обідньої перерви — доки її не побачив батько. Вранці він, як завжди, поїхав до медичного центру мало не на світанку, а коли вдень побачив доньку, аж головою похитав.

— Ти чому тут? У тебе ж завтра весілля.

— Ну… так, але все ніби вже готове. Матуся Мартина — просто неймовірна жінка. В неї стільки енергії, що можна тільки позаздрити!

— Але весільну сукню замість тебе вона не поміряє. Тож збирайся та прямуй, куди там треба. Ще люди подумають, що ти заміж не хочеш. Що тебе, бідолашну, примушують.

Не примушують, та хіба у неї є інший пристойний вихід з ситуації?

— Мартин, до речі, теж на роботі, — видала Надя, аби тільки не обговорювати причини її заміжжя.

— Впевнений, що Мартин свій весільний костюм вже поміряв. Христина точно від нього не відстала б. Залиш майбутнього чоловіка в спокої. Хай працює.

Ніби вона йому заважає!

— Та йду вже, йду. Тільки Валентину Антонівну попереджу.

— Правильно — попередь. Субординацію ніхто не скасовував.

Надя чмокнула батька в щоку і всміхнулась, намагаючись бодай якось його заспокоїти, бо Григір Блажко виглядав помітно тривожнішим за неї, і лише потім побігла до кабінету завідувачки гастроентерологічного відділення. Обідню перерву Валентина Антонівна зазвичай проводила усамітнено.

— Можна? — поцікавилась Надя, зазирнувши в незамкнені двері.

Валентина Антонівна стояла біля вікна з горнятком в руках, а в кабінеті стояв стійкий приємний аромат кави. Це була чудова новина, бо останнім часом багацько запахів стали для Наді неприємними.

— Заходь. Каву будеш? Тобто… Не знаю, чи ти п’єш зараз каву.

Надя замислилась. А й справді!

— Якось ще не звикла, що треба обмежувати себе в каві. Що ще варто не вживати?

— Екзотичні фрукти, шоколад, газовані напої… — почала перераховувати Валентина Антонівна. — Я не фахівець, та й вагітною ще не була, тож категорично не заявлятиму. Але моя думка така — якщо дуже хочеться, то трішки можна. Крім сирих м’яса та риби, звісно ж. Зрештою, ти й сама з цим розберешся. То як щодо кави?

Надя похитала головою.

— Мабуть, все ж ні. Не зараз. Батько відправив мене додому. Завтра весілля, і все таке.

— І все таке? — перепитала Валентина Антонівна, а потім похитала головою. — Надю, вибач, але я вчора дещо почула.

Надя зніяковіла.

— Я…

Валентина Антонівна похитала головою.

— Ні-ні, ти не мусиш мені нічого пояснювати, — завідувачка підійшла до робочого стола та поставила горнятко на стільницю. — Чесно кажучи, я сумнівалась, чи варто взагалі підіймати цю тему, але не витримала. Ваші з Мартином батьки, як я зрозуміла, нічого про Андрія не знають.

— Ні, — похитала головою Надя.

— Я так і подумала. Тож запитаю лише одне — ти впевнена в тому, що робиш?

Зовсім не впевнена, але іншого виходу не бачила.

— Ми так вирішили. Мартин це запропонував. Він вам не подобається?

— Навпаки. Він мені подобається. І я дуже сподіваюсь, що ви будете щасливими.

— Я теж сподіваюсь. — Про те, що їхній шлюб мав стати фіктивним, Надя промовчала. Та раптом їй дещо спало на думку. — Ви вважаєте, що я чиню егоїстично, погодившись на цей шлюб? Виходить так, що я думаю перш за все про себе.

Валентина Антонівна замислилась, ніби збиралась з думками, а потім видала:

— Скажу так — обирати себе не означає бути егоїстом. Варто поважати себе за свій вибір. А ще краще діяти так чи інакше не тому, що так треба, прийнято, чи тому, що від тебе цього очікують, а тому, що ти справді цього хочеш. Тому — що саме це робить тебе щасливою. Або ж принаймні задоволеною. Народити дитину та виростити її щасливою, це теж означає обрати себе, бо тільки щаслива жінка може виховати щасливу дитину.

— Мабуть, — зітхнула Надя. — На практиці не завжди так виходить. Тобто, частіше не виходить.

— Знаю. Мої рідні теж кожного разу, як мене бачать, розповідають, чого від мене очікують. Це складно, тож я тебе розумію. Якщо буде потрібна моя допомога, або ж просто захочеш побалакати, я завжди знайду для тебе час.

— Спасибі.

Надя справді була дуже вдячна цій неординарній жінці. Підтримка ніколи не завадить.

— Що ж, тоді зустрінемось на весіллі, — Валентина Антонівна нарешті всміхнулась.

Надя вийшла з кабінету завідувачки у несподівано натхненному настрої, а коли побачила в кінці коридору Андрія, пішла іншою дорогою. Вона вирішила його обминати…

Після обіду Надя зустрілась з матусею Мартина та аж до пізнього вечора не мала часу на роздуми та сумніви. Щойно вона добралась до ліжка, як одразу заснула.

Вранці її розбудив телефонний дзвінок. Побачивши на дисплеї надпис «Коханий», Надя натиснула на «відбій», а потім перейменувала номер на «Дякун», щоб знати, на чий дзвінок не відповідати. Краще так, ніж не знати, хто телефонує, бо Андрій цілком міг подзвонити з іншого номера.