Глава 3

— Гарний вибір, — промовив Григір Блажко, щойно переступивши поріг дому.

Надя не одразу зрозуміла, про що йдеться. Вона прокинулась від шуму та підвелась з ліжка, щоб зустріти батька. На годиннику була перша година ночі. Батько знову засидівся на роботі. Виглядав він дуже втомленим.

— Ти про що? — поцікавилась Надя, позіхнула й притулилась спиною до стіни.

— Ну ти даєш! — Батько роззувся та попрямував до своєї кімнати, а Надя залишилась в передпокої. — Про нареченого твого. Чи ти маєш ще когось в запасі?

Надя потерла обличчя. Он він про що. Як же їй не хотілося балакати на цю тему! Проте доведеться.

— Ні, в запасі немає нікого. Мені й одного цілком достатньо. — Надя знову позіхнула. — Тішуся, що ти задоволений моїм вибором.

І це не брехня, бо їй справді довелося вибирати — шлюб з Мартином чи доля матері-одиначки, яка не збирається розповідати рідним, хто батько її дитини. Існував ще один варіант, проте позбуватись малечі Надя не планувала.

— Чесно кажучи, я здивований, — проголосив батько зі своєї кімнати.

— Сподіваюсь, що здивований приємно?

— Поза всяким сумнівом. Проте, дещо мене бентежить.

— Що саме? — насторожилась Надя.

— Ти ніколи, принаймні у моїй присутності, не згадувала про Мартина Ґонту. Жодного разу я не бачив вас разом. — Батько вийшов з кімнати вже без шкарпеток та з сорочкою в руках. Він виглядав міцним та дуже гарним. Лише в такі моменти Надя згадувала, що батькові лише сорок чотири. По суті — ще доволі молодий чоловік. Йому б гарну дружину. Надя хотіла, щоб він був щасливий. Коханки — це одне, а дружина — зовсім інше. — А й справді, чому ви це приховували? Батьки Мартина теж ні про що не здогадувались. Навіщо все так утаємничувати? Я б точно не був проти.

Надя знизала плечима. Вона якось не очікувала, що їй доведеться пояснювати, чому вона виходить саме за Мартина. Головне — що він усіх влаштовує, хіба ні?

— Ми не приховували. Просто… — Спросоння голова Наді метикувала погано, а наперед вона не підготувалась. — Тату, навіщо цей допит? Ми з Мартином не повинні були нікому повідомляти, що зустрічаємось. Ба більше — нам вже по двадцять три, тож маємо законне право навіть дозволу не питати, а просто розписатись, та й усе. Але ж хотіли як краще!

З кожним словом вона усе більше сердилась, бо нарешті почала усвідомлювати, що такі розмови час від часу виринатимуть і надалі. Наді ж не хотілося брехати.

Чому рідні не можуть прийняти їхнє з Мартином рішення як факт? Цікаво, батьки Мартина теж про все прискіпливо розпитували?

— Ти чого завелась? — насупився батько. — Я ні в чому тебе не звинувачую, навпаки — щиро радію твоєму вибору. Мені просто цікаво, як ти до цього прийшла?

Ну от, знову! Краще було розповісти правду та не мучити себе тим, що доводиться вигадувати.

Надя похитала головою.

Ні, краще від цього точно нікому б не було. А так — побалакають і з часом забудуть. Мабуть.

— Гаразд, я спробую задовольнити твою цікавість. Тож… — Надя спробувала говорити спокійно та розсудливо. — Я все тверезо оцінила й вирішила, що Мартин цілком підійде мені для сімейного життя. Таке пояснення годиться?

— Тверезо? — Батько деякий час вивчав її обличчя. — Ти його кохаєш?

Дідько! Ну навіщо він так?

— Тату, це тільки наша з Мартином справа. І почуття тільки наші, і ніхто не має права в них втручатись!

— Не думаю, що твоя мама була б задоволена таким поясненням, — сумно промовив батько.

Надя в цьому навіть не сумнівалась.

— Добраніч. Я йду спати. Якщо ти голодний, в холодильнику є чим повечеряти. І поснідати — теж. — Батько мовчав, поки Надя йшла до своєї кімнати. Почувалась вона водночас сердитою та винною. Врешті-решт Надя не витримала й повідомила: — До речі, завтра вночі я чергую разом з завідувачкою відділення.

— Чергуєш? Але ж Василь Ґонта казав, що завтра ввечері вони прийдуть свататись, — знову насупився батько. — Ви що, наперед не домовились?

— Мартин сказав, що все владнає. Тож сватання переноситься на післязавтра.

— Що ж… Тоді добраніч, — втомлено промовив батько. Надя кивнула й увійшла до своєї кімнати. — Доню, — долинуло з передпокою. — Тільки не роби те, про що потім пожалкуєш. Гаразд?

— Гаразд, — крикнула з кімнати Надя.

Якби тато тільки знав! Але краще не треба…

* * *

Наступного дня Надя швиденько виконала всі покладені на неї завдання та розшукала в медичному центрі Мартина. Він якраз завершив перев’язку.

— Можна тебе? — запитала Надя з помітним напруженням в голосі, бо у цей момент в її бік поглянули й пацієнт, і медична сестра. Тепер доведеться зважати на усіх. — Треба побалакати.

Мартин зосереджено поглянув її бік.

— Щось серйозне?

— Гадаю, що так, — підтвердила Надя. — Чекаю на тебе у дворі на лаві.