Глава 2

Одразу після цієї розмови Надя була майже впевнена, що Мартин запропонував ідеальне рішення. В неї навіть настрій покращився, трішки, та все ж, адже їхній шлюб вийде взаємовигідним. Він точно стане надійною ширмою для обох. Їхні батьки теж мусять залишитись задоволеними, адже приятелюють вже цілу купу років.

Надя не сумнівалась, що для неї це взагалі єдиний варіант, який дозволить вийти з ситуації, в яку вона так несподівано потрапила, без іміджевих втрат. Щодо втрат психологічних, то з цим було складніше. Зараз Надя була водночас сердита та розчавлена. А як інакше? Адже Андрій — її перше кохання! А завершилось воно повним розчаруванням не тільки в коханому, а й в собі теж.

Надя думала, що у свої двадцять три вже достатньо розважлива та передбачлива, і просто не може зробити якесь глупство. Натомість справді не поставила Андрію жодного запитання про його сім’ю чи дівчину.

Наді було ніколи. В її голові усі ті три місяці, поки вони з Андрієм бачились, стояв рожевий туман, а в животі пурхали метелики. Хто ставить в такому стані запитання? Як виявилось, точно не вона. Тим часом навіть банальне «В тебе хтось є?» могло б виручити. Мабуть.

До того ж Надя чомусь гадала, що Андрій сам мав би повідомити, якщо вже зайнятий, або ж його матір мала б про таке обмовитись. Вони спілкувались незліченну кількість разів, але Марта Дякун, завідувачка діагностичного відділення, жодного разу не сказала, що має невістку. Вагітну невістку.

Щоправда, Марта Дякун не знала, що вони з Андрієм зустрічаються. Ніхто не знав. Андрій на цьому настояв, а Надя погодилась. Їй здавалось, що таємні зустрічі — це страшенно романтично. Виходить, що вона, Надя, справді дуже наївна, аж соромно.

В другій половині дня Надя та Андрій знову зіштовхнулись на сходах. Андрій ввічливо промовив «Обережніше» і рушив далі, ніби перетнувся з незнайомкою. Саме тоді Надю знову охопив розпач. Звісно, що гормони теж могли суттєво вплинути на її емоційний стан, проте ця думка Надю не заспокоїла.

Андрій казав, що закохався, а зараз дивиться на неї наче на чужу. То що ж виходить? Значить, закоханість не тотожна коханню? Як же це несправедливо! Чи все ж справедливо, бо, як не крути, Надя таки сплуталась з одруженим чоловіком? Мабуть, це мучитиме її ще дуже довго.

Після роботи вона повернулась в їхній з батьком будинок, кинула сумку в передпокої, зняла туфлі, дійшла до дивану, впала на нього зовсім знесилена й лише тоді розплакалась. Надя так ридала, що якби у них за стінкою були сусіди, то вони точно б почули. Проте найближчі сусіди мешкали метрів за п’ятдесят.

Цей будинок її батьки будували довгі сім років. Вкладали в нього не тільки чималі кошти, але й душу. Почали ще тоді, коли медичний центр «Міць» тільки почав працювати. Надя пам’ятала, як матуся мріяла якомога швидше переїхати в омріяний дім. Однак не склалось. Орися Блажко, яка працювала в інфекційній лікарні, важко захворіла й раптово померла від ускладнень вірусної інфекції. Це трапилось п’ять років тому.

Як же Наді не вистачало матусі! Особливо в такі дні, як сьогодні. Притулилася б до неї, а матуся обійняла б її міцно-міцно й переконала, що все обов’язково налагодиться…

Врешті-решт сльози закінчились, але Надя лежала на дивані доти, поки надворі не стемніло. Завтра розпочнеться осінь. Літо завершилось, і кохання Наді — також. Однак життя продовжується.

Надя примусила себе підвестись і попрямувала до ванної кімнати. Вмивалась, не заглядаючи в дзеркало. Потім переодягнулась і забрала з передпокою сумку. Витягнула телефон і зателефонувала колишній одногрупниці Марині. Надя потребувала якогось позитивного співрозмовника, і Марина здалась їй непоганим вибором.

— Привіт. Як справи? — поцікавилась, аби про щось запитати. Наді просто хотілося потеревенити, і не важливо, про що саме.

— О, Надя? Привіт! Ледь впізнала. Багатою будеш. Хоча ти й так не бідна, — захихикала Марина, але Наді сміятись не хотілося. Її батькові гроші з неба не падали. — Справи в мене нічого так. От тільки завтра знову йти до лікарні. Інтернатура тільки нещодавно почалась, а мені вже нудно.

— Отакої! Але чому? — Надя справді здивувалась. До знайомства з Андрієм медицина була її єдиною справжньою пристрастю. — Марино, ти ж добре навчалась.

— То й що з того? Я могла добре навчатись і в педагогічному чи в юридичному, але батьки згодились платити лише за навчання в медичному університеті. Тож тепер мушу шукати в цьому позитив. До речі, ти дуже вчасно зателефонувала.

— Невже якусь вечірку організовуєш?

Марина в їхній групі завжди організовувала якісь розважальні заходи.

— Я можу, якщо треба! — розсміялась Марина. — Але я хотіла запитати про інше. У ваш медичний центр дуже важко влаштуватись на інтернатуру? Я б перейшла.

— Навіщо? У нас тут значно строгіше, ніж в міській лікарні. Батько інтернам спуску не дає, — повідомила Надя.

— Мені це не лякає. Якщо треба, я все зможу, ти ж мене знаєш.

— А в чому причина, не скажеш? — поцікавилась Надя. — Навіщо тобі переходити в наш центр?

— Ой, цілком банальна причина! Або ж навпаки, — знову зареготала Марина. — Гаразд, зізнаюсь. Десь з місяць тому я познайомилась з шикарним чоловіком. В нічному клубі. Він — просто мрія! Ми розбалакались, і Андрій сказав, що проходить якесь там стажування в медичному центрі «Міць».