Не тільки ти

Ніч, я обожнюю ніч. Обожнюю спостерігати, як тіні жадібно поглинають місто, а фальшиве світло освітлює фальшивих людей, проливаючи свої промені на все, крім їхніх гріховних думок. Тисячі, мільйони людей виходять зі своїх денних личин порядних людей і вночі можуть бути небезпечніші за будь-яку звірину. Ніч - це час, коли найлінивіший актор нарешті знімає свою маску і показує світу своє справжнє обличчя, що часто закінчується насильством або вбивством. В цей час ті, хто кидаються на людей і докучають дівчатам, набагато безпечніші за тих, хто мовчки, у самоті, мирно спостерігає за тією, що проноситься повз натовп. Ту жертву, відсутність якої одразу не помітять, але ту, що припаде до смаку, денному вчителю або автобусному водієві, який з настанням ночі перетворюється на мисливця, якому плювати на людські закони і принципи.

Саме таких огидних тварин я кожної ночі протягом багатьох років відшукую. Я не буду стверджувати, що всі, кого я підозрювала, були вовками у овечій шкурі, але все ж таки більшість здивувалася б, скільки разів я вловлювала хижу рибу на свій витончений крючок. Я завжди робила з ними те, що вони належним чином заслуговували, і за ці роки не було жодного випадку, коли мене мучило б сумління. Усі, усі, хто потрапив у мої руки, хто вбивав, ґвалтував, перед своєю смертю плакав і молив про пощаду, якої просто не могло бути. Від їхньої жорстокості та сили, яку вони любили відчувати, борючись з наперед визначеною, слабкішою жертвою, не залишалося й сліду і саме це відчуття, відчуття того, що звір боїться, надавало моїй справі особливого шарму.

Темрява вже царила над містом, коли я одягнула свій новий одяг, як завжди не занадто відверту, оскільки, як каже досвід, їм це не цікаво, але з певним викликом. Я знала, що для полювання підходить одяг забувшої про час школярки-відмінниці, з окулярами, легким светром або ще краще сорочкою і не занадто короткою спідницею. Обов'язковим атрибутом цього образу був рюкзак або книга, що наче магніт притягує всіх гнилих істот, увесь бруд цього наскрізь прогнилого суспільства, яке гине у своєму власному блювотному потоці, який я намагаюся прибрати. Але як я не стараюся, телебачення, інтернет завжди будуть далеко переді мною, і ці темні тіні ніколи не закінчаться. Вони виходять вночі, наче з конвеєрів, сотнями вибираються зі своїх звичайних будинків, кидаючись у вир нічного життя, де, незважаючи ні на що, вони відчувають себе краще за інших.

І ось настав момент істини. Сьогодні я - молода стажистка, у якої чорна смуга, і вона вирішила потонути в горі. Суворий офісний жакет, з розстебнутим верхнім ґудзиком, спідниця до колін, яку весь час потрібно поправляти і окуляри, звичайно, окуляри, що доповнюють образ хорошої дівчинки. Звичайна хороша дівчинка, що потрапила не в те місце і не в той час. Трохи розмазавши для правдоподібності туш для вій, я, роблячи вид, що поспішаю, блукаю темними провулками, що наповнені бездомними та наркоманами. Просочені сечею та іншими відходами переходи на диво були безпечніші ніж парки та бари, де було повно людей, але все ж таки, свій шлях я завжди починаю з самого низу. Почувши декілька збочених пропозицій та купу інших неприємних речей, я вийшла у парк, не побачивши на своєму шляху жодної справжньої мети.

Трішки пройшовши парком, я сіла на лавочку і, стараючись не фальшувати, ридала там пів години, під час якої до мене декілька разів підходили, але до мого величезного здивування, лише запитати, що сталося, або з щирою пропозицією допомогти, яка відрізняється тим, що людина пропонує подзвонити в поліцію. Втомившись від фальшивого ридання, я заспокоїлася і подивилася на місяць. Повний місяць, який як завжди виставляв на показ лише один бік, сьогодні був червоний. Кровавий місяць, що хвилює мільйони сердець, і ще більше душ, виглядав настільки романтично, що вперше за багато років, справжні сльози покотилися по моїх щоках. Я згадала свої студентські роки, банальні сварки зі своїм хлопцем, лавочку в схожому парку і чоловіка похилого віку, який запропонував відвести мене додому.

• Моє дитя, не можна ходити самій в такому стані, особливо в такий час. - говорив його спокійний, добрий голос.

Увійшовши в темний провулок, я відчула укол. Обернувшись до чоловіка, я побачила шприц і відразу відключилась. Прокинутися мені довелося в якомусь занедбаному підвалі, де мені вже було ясно, що мені не стати такою, як раніше, ніколи. Після цих огидних спогадів, вся романтика вивітрилась, а сльози висохли на червоній від гніву шкірі. Вечір ще не скінчений, і мені не віриться в те, що в нашому огидному місті, серед бетонних джунглів, не знайдеться жодного хворого чудовиська, що вийшов на пошуки життя, яке можна зламати.

Не поправляючи макіяж, я вирушила далі через парк. Я вирішила прогулятися районом перед тим, як завітати до одного з тисячі барів, які освітлювалися банальними вивісками, що, однак, не відігравали жодної ролі. Піднявши голову знову, я побачила, що хмари, яких не було видно вже кілька днів, почали обступати місяць, який безмовно світив слабким червоним світлом. Довгими кроками я пройшла через парк, сподіваючись, що хтось все ж таки зупинить мене, адже темні спогади, що вирвалися з підсвідомості, можна заглушити лише одним способом.

• Щось сталося? - міцна чоловіча рука зупинила мене, взявши за плече. - Тебе хтось образив?

Я вже бачила цей погляд раніше. Це не був добрий, співчутливий погляд. Скоріше оцінюючий, з краплею збудження руйнівні оглядини.

• Ні, все нормально - Крізь сльози прошептала я, розуміючи, що ця ніч не мине даремно.

• Дівчині не можна бути самій в такому районі, в такому стані, я проведу тебе. - Сказав він.