Глава 13

Марія

Мій колишній чоловік, схоже, теж не прагне мене бачити. Більше тижня тому Влад у люті вискочив із моєї квартири.

І вигляд у нього тоді був… скажімо так, дуже ображений.

Наступного дня після тієї сцени мені зателефонував його заступник і сухим, майже канцелярським тоном повідомив, що «Владислав Костянтинович переглядатиме всі матеріали дистанційно через щільний графік».

Пфф.

Ну й чудово.

Я й не очікувала, що він захоче бачити мене особисто після того, як так демонстративно грюкнув дверима в моїй квартирі.

Того ж дня в офіс привозять кілька великих коробок.

Спочатку я думаю, що це чергова партія тестової упаковки для кави. Але варто відкрити першу — і стає зрозуміло: всередині зовсім інше. Пакети зі свіжими кавовими зернами, фрукти, кілька видів йогуртів, пляшки мінеральної води, навіть невеликі коробочки з горіхами.

На кришці однієї з коробок приклеєна коротка записка від адміністрації «Галереї»:

«Для тестування продукту перед запуском».

Я дивлюся на цей папірець трохи довше, ніж потрібно.

І відразу розумію, чия це ідея.

Колишній чоловік, схоже, вирішив контролювати все до дрібниць — навіть те, що я їм і п’ю.

І від цієї думки чомусь стає трохи ніяково.

Ніби він, сам того не знаючи, зайшов на надто знайому територію.

Упродовж усього тижня щоранку до офісу приїжджає кур’єр із новою партією зерен для дегустації й тестових упаковок. Коробки з’являються біля дверей з такою регулярністю, ніби хтось там, на іншому кінці міста, уважно відстежує кожен етап нашої роботи.

Кожен новий сорт ми перемелюємо, заварюємо, пробуємо.

Обговорюємо кислотність, аромат, післясмак.

І кожного разу я ловлю себе на дивному відчутті: ніби Влад десь поруч.

Не в кімнаті — ні.

Десь між рядками листів, у сухих правках до договору, у коротких коментарях, які його заступник передає нам телефоном.

Кілька разів я навіть ловлю себе на бажанні написати йому коротке повідомлення.

Просто подякувати.

За каву. За довіру. За те, що, попри все, він продовжує працювати зі мною.

Я беру телефон, відкриваю діалог… і знову кладу його на стіл.

Бо ми обидва чудово знаємо одну просту річ: між нами ніколи не буває просто «дякую».

Але ближче до п’ятниці почуття провини й вдячності, які ще недавно тихо ворушилися всередині, починають повільно танути, поступаючись місцем зовсім іншому відчуттю.

Злості.

Бо Влад навіть не згадує про мене.

За цей тиждень ми передали його заступникові вже п’ять варіантів рекламних матеріалів: банери, тексти для соцмереж, візуали для запуску нової кави в «Галереї». Кожен із них ми вичищали до блиску, сперечалися над словами, міняли кольори й шрифти, перекроювали концепцію — знову і знову.

І жоден, за словами помічника, «Владислава Костянтиновича не переконав».

Його Величність, бачте, залишився незадоволеним.

І що довше триває ця мовчазна відмова, то частіше в голові настирливо з’являється одна й та сама думка: а раптом це його спосіб мене провчити?

Мовляв, подивись, Маріє, як це — коли не все залежить від тебе.

Коли рішення приймає хтось інший.

Я вперто відганяю цю думку, майже фізично відштовхую її від себе.

Влад Коваленко може бути холодним. Може бути нестерпним. Іноді — болісно принциповим.

Але він ніколи не змішує особисте з роботою. У бізнесі Влад завжди грає чесно.

Я знаю це краще за інших. Отже, справа не в помсті.

Отже, проблема справді в нашому продукті.

І якщо вона його не влаштовує — значить, її потрібно переробити так, щоб переконала його поставити мою каву на полиці.

Причому швидко.

Вихідні я вирішую провести в батьківському будинку — там, де завжди легше зібратися з думками.

У суботу зранку, вбравшись у свою улюблену домашню піжаму з кумедними ведмедиками, я беруся за роботу в татовому кабінеті.

Великий письмовий стіл швидко вкривається нотатками, роздруківками й ескізами нової кавової упаковки. Аркуші лежать один на одному, мов шари складної мапи, у якій я намагаюся відшукати правильний маршрут.

Спочатку я вирішую трохи змінити саму ідею.

За моїм задумом нова кава має з’явитися на полицях «Галереї» як преміальний продукт. Вона розрахована на людей, які платять не просто за напій, а за відчуття — за атмосферу, за настрій, за той маленький ритуал, з якого починається день.

Отже, головна ставка — на відчуття винятковості.

Не просто кава.

Ранковий ритуал.

Я переглядаю десятки відтінків, повільно перебираючи палітру на екрані: теплий карамельний, глибокий шоколадний, м’яке золото, що нагадує сонячний промінь у чашці еспресо. Підбираю шрифти, продумую форму буклетів, уявляю, як виглядатимуть банери й сторінки в соцмережах.

Слова теж доводиться шукати довго.

«Кава, з якою варто починати  ранок».
«Смак, який не хочеться ділити».
«Коли звичайної кави вже замало».

Я викреслюю, переписую, міняю формулювання, знову повертаюся до попередніх варіантів.

Лише близько опівночі я нарешті відсуваю ноутбук і відкидаюся на спинку крісла.

Цього разу результат мені справді подобається.

Залишається лише сподіватися, що йому теж.

Перед сном я лежу у своїй кімнаті, загорнувшись у ковдру, і машинально гортаю стрічку соцмереж.

І раптом ловлю себе на дивній думці: цікаво, що зараз робить Влад?

Коваленко — той ще динозавр. У соцмережах його немає й ніколи не було.

Зате там є його найкращий друг — Руслан.

Саме до нього я й заходжу на сторінку.

І, звісно, одразу відкриваю останні відмітки.

Руслан, як завжди, проводить суботній вечір гучно й весело. На фото він сидить у якомусь барі, розвалившись між ефектною блондинкою та рудою красунею, з келихом пива в руці й самовдоволеною усмішкою на обличчі.