Глава 12

Влад

— Чого ти знову такий похмурий? — питає Руслан, потискаючи мені руку.

Ми зустрічаємося біля входу до нового спортивного бару. Місце, за чутками, модне, дороге і майже завжди забите людьми.

Теплий суботній вечір. Чи був теплим день — сказати важко. Я майже не помітив його, просидівши весь час у своєму кабінеті.

— Як завжди, — відповідаю коротко, оглядаючи фасад закладу.

Нові місця я не люблю. Справа навіть не в людях — просто весь цей шум, тіснота і чужі розмови швидко починають дратувати.

Ми проходимо вузьким темним коридором у головний зал. Стеля низька, світло приглушене, майже всі столики зайняті. З динаміків лунає гул трансляції матчу, перемішаний із голосами відвідувачів.

Офіціант проводить нас до невеликої VIP-зони. Зі столу швидко прибирають табличку «Резерв», і ми з Русланом сідаємо навпроти один одного, гортаючи меню.

Я опускаюся у м’яке шкіряне крісло і на мить заплющую очі. Втома накриває хвилею — після останніх тижнів роботи я легко міг би заснути просто тут.

Руслан дивиться на мене поверх меню і посміхається.

— Тільки не кажи, що знову працював цілий день.

Я мовчу кілька секунд.

Перед очима раптом спливає інше обличчя.

— Ти взагалі пробував іноді виходити з офісу? — сміється Руслан. — Ще трохи, і тебе доведеться записувати в штат меблів. Поставимо табличку: «Коваленко. Частина інтер’єру».

Я хмикаю.

— Не пробував.

Останній тиждень я вперто розгрібав документи по новому проєкту «Галереї». Переговори з партнерами, фінансові розрахунки, контракти, правки юристів — усе навалилося одночасно.

Декілька разів я навіть ночував у своєму кабінеті. Просто падав на диван серед паперів і ноутбука, коли очі вже відмовлялися дивитися в екран.

Руслан уважно дивиться на мене поверх меню.

— Схоже, ти не через роботу такий веселий.

Я мовчу кілька секунд.

— Не починай.

— Пізно, — усміхається він. — Якщо ти з таким обличчям, значить там точно замішана жінка.

Я повільно відкидаюся на спинку крісла.

І чомусь точно знаю, яку саме жінку він має на увазі.

Цієї зими мені запропонували увійти до складу співвласників мережі торгових центрів «Галерея». Ідея здалася настільки перспективною, що я з головою занурився в новий напрямок бізнесу.

Переговори, аудит, фінансові звіти, договори, зустрічі з партнерами — усе накрило лавиною.

У якийсь момент я настільки захопився процесом, що почав плутати день із ніччю і майже забув, що доба, взагалі-то, має лише двадцять чотири години.

Руслан дивиться на мене з легкою усмішкою.

— Ти або скоро розбагатієш ще більше… або просто здохнеш на роботі.

Я роблю ковток води і криво всміхаюся.

— Планую перший варіант.

Іноді здається, що навіть просто видихнути ніколи.

Я мимоволі згадую, як Марія минулої суботи абсолютно серйозно порадила мені «зайнятися собою і не псувати людям настрій».

Чорт, вона вміє вколоти.

І що найдивніше — я зовсім не злюся.
Я прекрасно розумію: той маленький спектакль на кухні був її черговою спробою вивернути мене навиворіт.

І, що найгірше, у неї це знову вийшло.

Ідіот.

Крім того, Віталій Павлович, батько Марії, до якого я ставлюся з щирою повагою, якось між іншим поділився зі мною однією цікавою подробицею.

Данило, той самий її колишній однокурсник, який залицявся до неї після нашого розлучення, виїхав із міста приблизно місяць тому. За словами Віталія Павловича, їхні стосунки тривали трохи більше року.

Разом вони не жили. Кіно, вечері, прогулянки — коротше кажучи, звичайний роман.

Найбільше мене, чомусь, зачіпає саме це.

Я чудово розумію: між ними, скоріше за все, було більше, ніж просто вечері й розмови. Від цієї думки щось неприємно стискається всередині.

Важко уявити Марію з іншим чоловіком.

Я стискаю щелепу.

Як я взагалі міг випустити її зі свого життя? Чим я займався всі ці роки?

Хоча, якщо бути чесним, у мене теж були жінки.
Найчастіше знайомства траплялися випадково — у барах чи на ділових заходах. Вечеря, кілька годин разом — і на цьому все закінчувалося.

Нічого серйозного.

— У мене алергія на закоханих, — філософськи кидає Руслан, розглядаючи зал.

Ми щойно зробили замовлення, і я мимоволі помічаю, як на нас поглядають дівчата за сусіднім столиком. Рудоволоса і блондинка. Обидві симпатичні.
Руслан одразу ловить їхній інтерес — підморгує і навіть ліниво махає рукою.

— У цьому місті ще залишилися жінки від вісімнадцяти до п’ятдесяти п’яти, з якими ти не встиг познайомитися? — втомлено питаю я.

— Не заздри, Коваленко, — сміється він. — Краще скажи, коли ти востаннє взагалі знайомився з жінкою?

Я повільно проводжу пальцями по переніссю.

— Не пам’ятаю. Якось… не до того було.

Руслан уважно дивиться на мене.

— До речі, чому ти не заїхав до Саші на день народження Марка?

— Ти ж знаєш, як я ставлюся до дитячих свят, — хмикає він. — Діти — це прекрасно… але здалеку.

— Заради сина найкращого друга можна було б на один вечір відкласти свої пригоди, — бурмочу невдоволено.

Ми дружимо фактично з дитинства. Спочатку — дитячий садок, потім школа.
Після випуску кожен пішов своїм шляхом, але зв’язок між нами так і не зник.

Офіціант приносить Руслану пиво, а мені — апельсиновий сік.

Минає хвилин тридцять, і усміхнені сусідки, як і слід було очікувати, опиняються за нашим столиком. Рудоволоса сідає поруч зі мною, а блондинка без зайвих вагань влаштовується майже впритул до Руслана.

— Я Марина, — м’яко каже моя нова сусідка.

Її погляд уважно ковзає по моєму обличчю, на секунду затримується на годиннику на лівому зап’ясті, а потім опускається нижче. Виріз її сукні опиняється просто на рівні моїх очей.