Глава 11

Легко прикушую його нижню губу, і Влад, ніби у відповідь на виклик, відразу ж прихоплює мою верхню.

Мої руки тремтять. Я блукаю долонями по його сильній спині, ковзаю вище, забираюся під футболку, щоб відчути його ще ближче. Тепло його шкіри під пальцями обпікає, і в грудях піднімається знайоме, небезпечне відчуття.

Наче нічого не змінилося.

Влад жадібно цілує моє обличчя, ковзає губами до шиї. Його руки спускаються з моєї спини нижче, проникають під халат і стискають мене крізь тонку тканину білизни, притягаючи так близько, ніби між нами ніколи не було тих трьох років.

Боже…

Як же мені цього бракувало.

Я ненавиджу себе за цю думку. Ненавиджу те, як легко моє тіло пам’ятає його дотики. Як швидко тане вся моя впертість.

Наче я знову та сама дівчина, яка колись не могла прожити без нього і дня.

Раптом Влад різко відсторонюється. Тягне за пояс мого халата і розвертає мене до себе.

Його погляд ковзає по моєму тілу — повільно, жадібно.

Наче він згадує. А може… порівнює.

І від цієї думки всередині знову щось болісно стискається.

— Ні краплі не змінилася… тільки ще красивішою стала, — тихо каже Влад, проводячи кісточками пальців по моїх грудях. Дотик легкий, майже обережний, але від нього по шкірі розсипаються гарячі іскри.

Його долоні ковзають нижче, огортають мою талію. Він дивиться на мене так, ніби намагається надивитися за всі роки, які ми прожили окремо.

— Довго ще будеш витріщатися? — видихаю я, ледве стримуючи тремтіння в голосі.

Тягну його назад до себе за потилицю і знову цілую. Жадібно, майже вперто, ніби хочу стерти ці три роки мовчання одним поцілунком.

Мій язик ковзає по його губах, я знову легко кусаю їх, відчуваючи знайомий смак.

— Божевільна, — усміхається Влад просто мені в губи.

Ми стоїмо посеред світлої просторої кухні — розгублені, розігріті, наче підлітки, які залишилися вдома самі.

Я майже роздягнена, і ця думка раптом здається мені несправедливою.

Тягну край його білої футболки вгору. Хочу швидше відчути його шкіру.

Бо тіло пам’ятає все.

Так само, як і він кілька секунд тому, я на мить завмираю. Обережно проводжу долонями по його грудях, відчуваючи під пальцями знайому силу. Вгору до плечей… і назад.

Мені хочеться переконатися, що це справді він.

Я не стримуюся — торкаюся губами його ключиці, ковзаю по шиї, вдихаю знайомий запах. Потім знову повертаюся до його губ. Здається, з ними я ще не закінчила.

М-м… як же я за цим скучила.

Влад підхоплює мене за стегна, і я миттєво обіймаю його ногами, притискаючись ближче. Наші тіла знаходять одне одного так природно, ніби між нами не було жодного розставання.

— Ти й досі мене хочеш, так? — тихо питаю, дивлячись йому в очі трохи затуманеним поглядом.

Цілую ямочку на його підборідді.

Влад нічого не відповідає. Лише нахиляється ближче, і його дотики стають повільнішими, уважнішими.

Моє серце починає битися швидше.

Усередині розливається гаряча хвиля — знайома, нгаряча, від якої паморочиться голова.

І в цей момент я розумію: ще трохи — і ми остаточно забудемо, що взагалі збиралися з’ясовувати стосунки.

Крізь затуманену від бажання свідомість раптом, ніби в погано зрежисованому фільмі, лунає дзвінок у домофон. Один раз. Другий. Третій.

Ми завмираємо.

Притискаємося лобами одне до одного, намагаючись вирівняти подих.

— Схоже, твої продукти приїхали, — тихо каже Влад і коротко цілує мене в губи.

Я швидко зіскакую з його рук на підлогу, затягую пояс халата і поспішаю до дверей.

Кур’єр заносить у квартиру великий пакет, ставить його в коридорі й повідомляє, що все вже оплачено. Побажавши гарного дня, він зникає так само швидко, як і з’явився.

Якби він подзвонив на десять хвилин пізніше… цей ранок міг би закінчитися зовсім інакше.

Повернувшись на кухню, я з максимально незворушним виглядом підходжу до обіднього столу.

У пакеті купа всього смачного і корисного: свіжий хліб, сир, йогурт, яблука, банани, упаковка яєць і маленька баночка меду. Пакет із вівсянкою і пляшка апельсинового соку.

Я мимоволі усміхаюся.

Типово для Коваленка — продумати все до дрібниць.

Шлунок одразу відгукується тихим бурчанням на запах свіжого хліба.

Влад, який весь цей час стояв біля вікна, мовчки підходить ззаду. Його гарячий торс притискається до моєї спини, руки ковзають навколо талії й замикаються під грудьми. Міцно. Наче відпускати більше не збирається.

Він упирається носом у моє волосся і глибоко вдихає.

Його тіло ледь помітно тремтить.

І в цю секунду я розумію: між нами насправді нічого не змінилося.

Треба дивитися правді в очі.

Колись він сказав, що «на одному сексі далеко не заїдеш». І все ж ми знову тут.

Наче два впертюхи.

Однією стороною постійно притягуємося так сильно, що відірватися майже неможливо.
А варто лише трохи послабити хватку — миттєво розвертаємося і відштовхуємося один від одного з такою силою, що робимо боляче.

Це так по-дурному!

Кожен раз віримо, що цього разу буде інакше.

Але все одно повторюємо ті ж помилки знову.

Бо не можна раз за разом повертаються туди, де вже було боляче. Туди, де зрадили.

Тепер, якщо він знову піде — а я чомусь упевнена, що так і станеться — мені вже не вдасться просто сховатися і тихо пережити це, як тоді.

Тепер усе інакше.

Тепер від цього залежить моя справа. Моє ім’я. Те, що я будувала роками.

Я згадую, скільки сил віддала, щоб досягти хоч чогось самостійно.

Чи зможу я витримати це вдруге?

Ще кілька хвилин тому я була готова не думати про ці питання, не розбиратися в них, просто дозволити собі плисти за відчуттями.

Я обережно забираю його руки зі своєї талії і відступаю на крок. Потім мовчки починаю розкладати продукти по полицях холодильника: сир, фрукти, йогурти, сік.