Глава 10

Розплющую очі в недільний ранок і мружуся від яскравого літнього сонця, що пробивається до кімнати крізь незасунуті штори. Болю в животі вже майже не відчуваю — тільки пересохло в горлі й страшенно хочеться води.

За спиною чути тихе, рівне дихання.

У кімнаті задушливо і занадто тепло. Я завмираю на кілька секунд, ніби боюся поворухнутися і зруйнувати крихку тишу цього ранку.

Мені навіть не потрібно здогадуватися, кому належить це дихання.

Є лише один чоловік, поруч із яким моє тіло реагує миттєво — ще до того, як я встигаю щось усвідомити.

У грудях повільно піднімається знайоме хвилювання. Неспокійне, небезпечне. Серце починає битися швидше, ніби нагадуючи про все те, що я так старанно намагалася забути ці три роки.

Я лежу нерухомо, дивлячись у стелю, і намагаюся зібрати думки докупи.

У розм’якшеній після сну голові я намагаюся зібрати докупи спогади про вчорашній вечір. Пам’ятаю, як Влад заніс мене майже непритомну до квартири, а потім почав поводитися так, ніби нічого дивного в цьому немає. Посадив мене на кухні, змусив випити гарячий чай із медом і навіть знайшов у моїй шафці якісь сухарі, щоб я хоч щось з’їла.

Я тоді була не в тому стані, щоб щось аналізувати. Пам’ятаю лише, як він мовчки ходив квартирою, ставив чайник, шукав у аптечці таблетки від шлунка і дивився на мене тим самим суворим поглядом, який колись неможливо було ігнорувати.

Коли біль трохи відступив, Влад ще довго сидів поруч, ніби перевіряючи, чи мені справді стає легше. Потім коротко заявив, що найближчі кілька днів мені доведеться забути про каву, алкоголь і свої «геніальні» звички пропускати обіди.

І що найгірше — сказав це таким тоном, ніби має повне право контролювати, як я живу.

Він що, серйозно думає, що я дозволю йому знову так просто повернутися в моє життя?

Це так само неймовірно, як якби зараз, посеред червня, раптом пішов сніг. Погодою я керувати не можу, але своїм життям уже давно навчилася.

Далі пам’ять обривається. Пам’ятаю лише, як біль поступово відступав, а теплий чай і втома робили своє. Напевно, я просто заснула. Принаймні я зовсім не можу згадати, коли саме Влад перестав ходити квартирою і як ми опинилися в ліжку.

І ось тепер я лежу у своєму ліжку, у своїй квартирі, яку батько подарував мені на повноліття. Поруч — мій колишній чоловік.

Той самий чоловік, який три роки тому, під час чергової сімейної сварки, спокійно вислухав моє кинуте в пориві люті:

— Давай розлучимося.

Він тоді лише окинув мене поглядом і так само спокійно відповів:

— Знаєш, мабуть, ти маєш рацію. На одному сексі далеко не заїдеш.

Його голос залишався рівним, майже байдужим.
А от в очах… в очах уже не було того вогню, до якого я звикла. Лише гірке, втомлене розчарування.

У мені.

У нас.

Влад перевіз свої речі вже наступного дня — поки я була у батьків.
Наче хотів остаточно дати зрозуміти: його рішення не обговорюється і назад дороги немає.

Всю нашу коротку сімейну історію я при кожній, навіть найменшій сварці, кидалася словами про розлучення. Спочатку це була дурна маніпуляція маленької дівчинки — спосіб змусити його зробити так, як хочу я. Щоб він нарешті звернув на мене увагу.

Потім ці слова почали зриватися з губ уже просто за звичкою.

Я ніколи не вміла вчасно зупинятися.

Фігура за моєю спиною раптом напружується. Повітря в спальні ніби наелектризовується.

Я навіть не обертаюся — і так знаю, що він прокинувся. Його погляд я відчуваю майже фізично. Він ковзає по моїй спині, плечах, шиї… навіть крізь ковдру і вчорашній одяг.

Моє тіло реагує на нього так само швидко, як і завжди.

Я розумію, що повинна вигнати його зі своєї спальні. Це він прийняв рішення піти. Я не благала його залишитися. Стиснула зуби, прикусила губу до крові — але втрималася.

Майже втрималася.

Лише один раз, через тиждень після того, як він пішов.

Тієї ночі я випила пів пляшки просекко, довго дивилася на його номер у телефоні і, зрештою, написала лише одне принизливе повідомлення:

«Не йди».

Я тоді чекала відповіді всю ніч.

Телефон лежав поруч на подушці, а я раз по раз перевіряла екран, ніби від цього він мав засвітитися.

Але повідомлення так і залишилося без відповіді.

Лише два слова.
Але сенс був зрозумілий навіть ідіоту.

Він не відповів.

Я знаю, що з Владом тоді говорив батько. Пам’ятаю, як усі навколо дивилися на мене з тією самою тихою, співчутливою жалістю, від якої хотілося кричати.

Я розсипалася на уламки, до болю сумувала за його руками, за його губами, за тим, як він дивився на мене, ніби у світі більше нікого не існує.

І водночас мусила терпіти ці жалісливі погляди рідних.

Я відчувала, що всі навколо звинувачують у нашому розлученні мене.

Найгірше було те, що я і сама себе в цьому звинувачувала.

Я не обертаюся до нього. Підводжуся з ліжка і, трохи похитуючись, іду до дверей спальні.

Мені потрібен душ.

Хоча… чорт забирай, чому це я маю мовчки тікати зі своєї ж кімнати?

Я різко розвертаюся.

Стаю посеред кімнати, впираюся руками в боки.

Картина переді мною — майже нереальна. Його міцне тіло в моєму ліжку виглядає, як кадр із життя, яке давно залишилося в минулому.

Коваленко дивиться на мене з-під напівопущених вій.

Я відповідаю тим самим — повільно ковзаю поглядом по його тілу. Джинси сидять низько на стегнах, відкриваючи знайомі лінії живота.

Занадто добре знайомі.

Я на мить затримую погляд, а потім змушую себе підняти очі вище.

Пальці самі стискаються в кулаки.

— Довго ще збираєшся тут лежати? — чітко вимовляю я. — Дякую, що не дав мені вчора здохнути, але тепер я хочу, щоб ти пішов.

Я роблю паузу.

— Будь ласка, зачини за собою двері

Не дочекавшись відповіді, проходжу у ванну. Гарячі краплі води допомагають заспокоїти розпечені нутрощі. Я навчилася жити без нього. Постаралася зробити вигляд, що Влада Коваленка взагалі ніколи не було.
У мене вже були майже повноцінні стосунки з іншим чоловіком. Навіщо він знову з’явився?