Глава 9

Даша наливає чай і розкладає пиріг по тарілках. Одну ставить переді мною, потім повертається до Саші. Поставивши десерт перед чоловіком, ніжно цілує його в щоку.

Я мимоволі затримую погляд на них.

Потім переводжу очі на Влада. У нас теж могло бути так… якби ти тоді не пішов.

Влад ніби відчуває мій погляд. На мить дивиться на мене — і показово відвертається.

Ліза час від часу кидає на мене зацікавлені погляди. Не знаю, чи в курсі вона, що ми з Владом колись були подружжям і що наша історія закінчилася далеко не мирно.

Я машинально відпиваю ще ковток вина.

Настрій дивний. Наче всередині щось поступово натягується, як струна.

Наступні дві години пролітають майже непомітно. Ми говоримо про спільних знайомих, про бізнес Саші, про подорожі. Я усміхаюся, підтримую розмову, іноді сміюся разом з усіма.

І майже нічого не їм.

Келих вина повільно порожніє, потім з’являється ще один. Десь посеред розмови я раптом відчуваю знайоме поколювання в животі.

Спочатку ледь помітне. Потім гостріше. Я завмираю на мить.

Тільки не це.

Біль повільно наростає, стискає зсередини, і разом із нею в голові починає підніматися хвиля паніки.

З підліткового віку мій організм дивно реагує на сильний стрес. Спочатку біль у животі, потім нудота, а далі — знайоме відчуття, ніби земля йде з-під ніг.

Я більше за все боюся саме цього моменту.

— У тебе все гаразд? Ти щось зблідла, — уважно дивиться на мене Влад.

— Так, усе нормально, — вперто відповідаю.

Сама ж намагаюся не загрузнути в липкому страху. Біль ніяк не минає. Може, мені здається, але, по-моєму, він навіть посилюється.

Кажу, що зараз повернуся, і тихо прикриваю за собою двері у ванну. Бризкаю холодною водою на обличчя, спираюся ліктями на тумбу біля умивальника.

Господи, як же боляче. Наче хтось втискає мені під ребра тонкі голки.

Біль наростає хвилями. Давно такого не було. Тіло починає вкриватися холодним потом.

Я повільно опускаюся на холодну плитку, обіймаю себе руками, намагаючись пережити цей напад.

За кілька хвилин двері у ванну різко відчиняються, і всередину вривається Влад.

— Машо, чорт забирай. Що сталося? Тобі боляче? — схвильовано питає він.

Я лише киваю.

— Коли ти востаннє їла?

— Зранку снідала, — тихо відповідаю. — Потім якось… було не до того.

— А потім ти випила три келихи вина, — проціджує Влад крізь зуби.

Злий, як чорт.

І взагалі — це що, він рахував, скільки я п’ю?

Влад сідає навпроти, сперши лікті на коліна, і раптом м’яко проводить руками по моїх плечах, обережно стискає передпліччя, ніби намагається мене заспокоїти.

Я майже нічого не відчуваю. Біль накриває хвилями, думки плутаються.

А я ж так довго чекала його дотику… І саме зараз навіть не можу відчути цей момент.

— Треба їхати до лікарні, — коротко каже Влад і підводиться. — Я піджену машину.

Він нависає наді мною, і в його голосі вже звучить те знайоме холодне рішення, з яким сперечатися майже неможливо.

— Не треба, Владиславе! Я нікуди не поїду, — дивлюся на нього знизу вгору.

— Не сперечайся. Я тебе не питаю, — жорстко відповідає він і виходить із ванної.

Я не хочу до лікарні. Я боюся лікарів до тремтіння.

За хвилину Влад повертається. Разом із ним до ванної заходить схвильована Даша.

— Маріє, Господи… що сталося? Тобі зле? — швидко питає вона, присідаючи поруч.

— Просто випила забагато, а поїсти забула, — тихо відповідаю, намагаючись виглядати спокійніше, ніж почуваюся.

Влад стоїть біля дверей, дивиться на мене уважно, ніби щось швидко прораховує в голові.

— Дашо, у тебе є щось солодке? — питає він коротко.

— Є… мед і печиво. І ще чайник якраз гарячий.

— Принеси.

Даша миттю виходить із ванної.

— Владиславе, не треба… зараз мине, — тихо кажу я, намагаючись підвестися.

— Сиди, — спокійно, але твердо відповідає він.

За хвилину Даша повертається з чашкою гарячого чаю, медом і печивом. Влад бере все з її рук.

— Дякую. Ми впораємося.

Вона киває і тихо зачиняє двері.

Влад присідає навпроти мене.

— Тримай, — каже він, підносячи чашку до моїх рук. — Маленькими ковтками.

Я слухняно роблю ковток. Гарячий чай повільно розтікається всередині теплом.

— І печиво, — додає він, простягаючи шматочок. — Хоч трохи.

— Не хочу…

— Маріє.

Він вимовляє моє ім’я тихо, але так, що сперечатися не хочеться.

Я відкушую маленький шматок. Влад уважно дивиться, ніби перевіряє, чи я справді їм.

— Ти завжди так робиш, — бурмоче він. — Не їси цілий день, а потім дивуєшся, чому тобі погано.

Я піднімаю на нього погляд.

Він обережно торкається моїх плечей, перевіряючи, чи не тремчу я.

— Посидимо кілька хвилин. Якщо стане легше — я відвезу тебе додому.

Його голос спокійний, упевнений.

І чомусь саме зараз я розумію, що поруч із ним мені трохи легше дихати.

—Я сама доїду додому, — кажу, поволі підводячись.

Влад кілька секунд мовчить, дивлячись на мене так, ніби вирішує щось усередині себе.

— Не хвилюйтеся, я викличу таксі, — кажу тихо.

— Ні, — різко відповідає Влад.

Я піднімаю на нього погляд.

— Я відвезу тебе сам.

— У тебе тут… — киваю в бік кімнати, — дівчина. Ти привіз її і маєш відвезти назад.

Я намагаюся говорити байдуже, але голос усе одно зрадницьки тремтить.

Біль трохи відступив, але я знаю: він може повернутися будь-якої секунди.

Влад дивиться на мене довше, ніж потрібно. Потім робить крок ближче.

— Я вже викликав для неї машину, — тихо каже він.

Я завмираю.

— Що?

— Ліза поїде додому на таксі, — спокійно пояснює Влад. — А я відвезу тебе.

Він нахиляється, обережно бере мене за руку і допомагає підвестися.