Глава 8

Саша ставить тарілки в центр кухонного столу. Ми з Дашею приносимо закуски, нарізку, прибори — і за кілька хвилин стіл виглядає так, ніби його готували до маленького сімейного свята. Усі розсідаються навколо.

— Забув руки помити. Зараз повернуся, — раптом каже Влад і підводиться.

Я тихо фиркаю й закочую очі. Даша поруч ледь стримує сміх.

Педант, як і був. Влад ніколи не сяде за стіл, якщо перед цим не помиє руки — навіть якщо щойно зайшов із сусідньої кімнати.

— Лізо, а чим ти займаєшся? — цікавиться Даша, повертаючись до гості.

Я мимоволі переводжу погляд на дівчину, що сидить навскіс від мене. Правильні риси обличчя, рівний ніс, маленька родимка на правій щоці. Світле волосся акуратно зібране, усе в ній виглядає дуже… правильно.

Ідеальна. Навіть занадто.

Я мимоволі оцінюю її фігуру й одразу сердито відганяю цю думку.

Серйозно, Маріє? Ти ще почни порівнювати.

Але погляд усе одно повертається до неї. Сам по собі.

Цікаво, це справді його тип… чи просто так склалося?

Колись поруч із Владом  була я — гучна, вперта, незручна для всіх навколо. Він казав, що саме це йому подобається. Що зі мною ніколи не буває нудно.

Я тихо видихаю.

Схоже, за три роки його смаки могли змінитися. Або ж він просто вирішив спробувати щось зовсім інше.

Я мовчки завершую свою маленьку «розвідку» і роблю вигляд, що нічого особливого не сталося.

— Я нещодавно повернулася до міста, — тихо каже Ліза. — П’ять років навчалася в університеті. Тепер шукаю роботу.

Я ледь стримую іронічну посмішку.

Боже, яка скромна. Що вона взагалі робить поруч із Владом? Він таких дівчат розбирає на деталі швидше, ніж закінчується кава вранці. І навіть не помічає.

Хоча… руки після цього точно помиє. У нього ж із цим усе суворо.

У цей момент Влад повертається до столу. Сідає поруч із Лізою і, ніби це абсолютно природно, починає надавати їй знаки уваги: наливає їй вина, підсуває тарілку з м’ясом, пропонує скуштувати шашлик.

Ліза дивиться на нього широко розплющеними очима, щоки  рожевіють. Наче кожен його жест для неї — маленька подія.

Я сиджу навпроти й мовчки спостерігаю за цією сценою з-за келиха вина, роблячи вигляд, що мені абсолютно байдуже.

Наче колись ці руки не робили того самого для мене.

Моя ж тарілка так і залишається порожньою.

Коли я нервуюся, їжа просто перестає для мене існувати. Під час захисту диплома в університеті я взагалі була схожа на… тінь самої себе.

— Як просувається реклама? Контент для соцмереж уже готовий до запуску? — раптом звертається до мене Влад, і його голос миттєво змінюється: у ньому з’являється холодна ділова чіткість.

— Владиславе, може сьогодні без роботи? — втомлено зітхає Даша.

— Все нормально, Даш, — усміхаюся я, намагаючись зберегти легкість у голосі. — Так, рекламна кампанія вже підготовлена. У понеділок передам матеріали твоєму заступнику для погодження.

Я перевожу погляд на Влада.

— Я сам подивлюся, — спокійно відповідає він. — Це важливе питання. Хочу, щоб у наступному кварталі показники продажів у «Галереї» помітно зросли.

Його тон знову стає суто діловим — рівним, холодним, без жодної емоції. Я мимоволі затримую погляд на його руках. Він акуратно тримає ніж і виделку, впевнено, майже елегантно. Колись ці руки ніжно торкалися моєї шкіри.

— Добре, — знизую плечима, намагаючись виглядати так само спокійно, як і він. — Тоді в понеділок покажу тобі готовий проєкт.

Я відкидаюся на спинку стільця і роблю ковток вина.
Влад коротко киває, ніби щойно погодив якийсь рядок у договорі, а не розмовляв зі своєю колишньою дружиною.

Що це з ним?

Ще кілька хвилин тому між нами майже іскри летіли, а зараз він сидить навпроти так, ніби ми просто партнери по бізнесу.

— Маріє, ти ж обіцяла мені нову упаковку для кави показати, — втручається Саша, намагаючись розрядити атмосферу. — Та, що з мінімалістичним дизайном.

— Уже в роботі, — відповідаю я. — Якщо все піде за планом, до осені ми повністю оновимо лінійку.

— От бачиш, — усміхається він. — Я ж казав, що у неї все буде серйозно.

— Я й не сумнівався, — сухо додає Влад.

Я ловлю його погляд. Він дивиться прямо на мене — спокійно, уважно, майже байдужо.

Наче оцінює. Наче намагається зрозуміти, ким я стала за ці три роки.

Я відводжу очі першою і знову підношу келих до губ.

І раптом дуже чітко усвідомлюю: сьогоднішній вечір — це не просто дружня вечеря.

Це ще один раунд. І Влад, здається, вирішив зіграти його до кінця.

Спочатку — «усі питання через мого заступника».

А тепер раптом вирішив сам переглянути матеріали.

Дивно.

Я вперше за вечір придивляюся до нього уважніше. Під очима залягли темні тіні, обличчя ніби трохи зблідло. Здається, він узагалі не виходить зі свого офісу.

Типовий Влад.

— Ви давно знайомі? — запитує Саша, переводячи погляд із Влада на Лізу.

Дівчина миттєво червоніє. Справжнє тендітне оленятко.

Цікаво, він хотів, щоб я була такою?
Я вже навіть не пам’ятаю, коли востаннє червоніла. 

Влад мовчить, ніби навмисно залишає відповідь за Лізою.

— Нещодавно, — нарешті говорить вона тихо. — Нас познайомила Ольга Львівна.

Я занадто різко ставлю келих на стіл.

Отже, і тут постаралася його мама. Чудово.

Я не хочу нічого чути про цю жінку. І, судячи з того, як Влад дивиться на мене, він це прекрасно знає.

Його погляд зупиняється просто на моєму обличчі. Наче свердлить.

— Чому ти нічого не їси? — тихо запитує він, кивком показуючи на мою порожню тарілку.

— Не хочу, — знизую плечима.

Його погляд повільно ковзає по моєму обличчю, спускається до шиї й на мить затримується на кулоні. Я не зняла його спеціально — це просто прикраса. Принаймні саме так я хочу, щоб це виглядало. І весь мій вигляд ніби вперто повторює йому: це нічого не означає.