Глава 7

Марія

Той, хто вигадав дитячі свята, напевно пошкодував про це вже наступного дня. Але, здається, відступати було пізно.

Вітальня швидко наповнюється дитячим сміхом — у Марка, виявляється, ціла компанія друзів. Хтось бігає з повітряними кульками, хтось намагається перекричати аніматора, який у костюмі супергероя показує фокуси.

Дорослі метушаться навколо святкового столу, розставляють тарілки, носять торт, підсовують дітям серветки.

Мені дісталася почесна місія — відповідати за напої.

Наливаю сік у різнокольорові стаканчики, відношу на кухню порожні коробки, дістаю нові. І знову по колу. І ще раз.

Після десятого разу розумію одну просту річ: діти п’ють неймовірно багато, коли їм весело.

Я поринаю у цю метушню, ніби у рятівне коло. Бо варто лише на секунду зупинитися — і погляд сам шукає його.

Влад стоїть біля вікна й спокійно розмовляє з Сашею. На його обличчі легка, невимушена усмішка. На чолі — жодної зморшки. Тієї самої, яку я так добре пам’ятаю: вона завжди з’являлася, коли він говорив зі мною.

Ця думка боляче обпікає.

Чому для мене у нього не знаходиться жодної такої емоції? Жодної теплоти, жодного спокою.

Наче між нами ніколи нічого не було.

Наче ми ніколи не були одне для одного всім.

Поруч із ним — стоїть Ліза.

Її ідеальна коса м’яко лежить на плечі, а світлий сарафан делікатно підкреслює фігуру. Вона тихо сміється й нахиляється до Даші, щоб щось запитати, — і виглядає так природно, ніби завжди була частиною цієї компанії. Наче її місце тут було визначене давно, задовго до того, як з’явилася я.

Наче моє місце просто… зайняли. Я стискаю коробку з соком. Дурниці.

Я ж знала, що рано чи пізно це станеться. Просто не думала, що побачу це так близько.

І що це буде так боляче.

Під кінець свята одна з дівчаток випадково зачіпає рукою стіл, і тарілка з тістечками летить на підлогу. Маленька миттєво блідне, а потім починає голосно плакати — певно, думає, що її зараз сваритимуть.

Я присідаю поруч із нею навпочіпки.

— Нічого страшного, — тихо кажу, витираючи серветкою крем із її долонь. — Таке буває.

Даша приносить нову тарілку, а я допомагаю дівчинці витерти руки й поправляю їй бантик у волоссі.

Та дівчинка все одно схлипує, тому я обіймаю її й легенько погладжую по спині, поки вона поступово заспокоюється.

І весь цей час я відчуваю потилицею чийсь уважний погляд. Повертаю голову.

Не помилилася. Влад стоїть у дверному прорізі. Високий, міцний, руки схрещені на грудях. І ми мовчки дивимося один на одного. Занадто довго.

Я швидко киваю колишньому чоловікові — мовляв, чого дивишся?

Він не реагує. Але й погляду не відводить. Я знаю, що виглядаю добре. І відчуваю: Коваленко теж це бачить.

І раптом мені зовсім перестає подобатися те, як я сьогодні вдягнулася. Занадто відверто. Забагато оголених плечей, ніг, шкіри.

Хочеться загорнутися з голови до п’ят у спортивний костюм, аби тільки не відчувати, як по тілу зрадливо біжать сироти від його погляду.

Ліза майже весь час сидить на дивані з келихом апельсинового соку. Тиха, стримана, чемна. Усміхається, спостерігає за дитячими іграми.

Влад підходить до неї лише кілька разів — запитує, чи все гаразд. З боку вони виглядають не надто близькими. Я ловлю себе на тому, що внутрішньо радію цьому спостереженню.

І одразу ж зупиняю себе. Яке мені взагалі діло до їхніх стосунків? Хочуть — хай хоч весілля грають.

Від цієї думки всередині раптом піднімається паніка. Пальці холонуть, а в голові, ніби навмисно, починають виникати картинки.

Ось вони заходять до зали — красиві, урочисті. Ліза у білій сукні, Влад поруч із нею.
Вони повертаються один до одного, і він дивиться на неї так само ніжно, як колись дивився на мене.

Потім схиляється ближче, щоб поцілувати. І від цієї уявної сцени в мене стискається серце.

Так, стоп. Досить.

Настрій миттєво падає до критичної позначки. Я злюся — і на себе, і на нього. Що він узагалі про себе думає?

Після урочистого задування свічок на торті маленьких гостей поступово забирають батьки. І ближче до вечора в будинку, окрім Марка й Олени, залишаються лише дорослі.

Діти з радісним галасом біжать на другий поверх розбирати подарунки.

Чоловіки виходять на подвір’я — готувати м’ясо на грилі, а ми з Дашею пораємося на кухні, готуючи легкі закуски.

— Вам допомогти? — зазирає до кухні Ліза.

— Так, — чемно відповідає Даша. — Будь ласка, віднеси хлопцям тарілки для готового м’яса, — киває в бік шафи. — Якщо не складно.

— Звісно, — усміхається дівчина, дістає посуд і виходить із кухні.

Даша кілька секунд мовчить, а потім тихо каже:

— Я не знала, що Влад прийде не сам. — Вона дивиться на мене уважно, ніби намагається вгадати мою реакцію. — Пробач, що поставила тебе в незручне становище.

— Нічого страшного, Даш. Це життя. Ми тепер працюємо разом, тож усе одно будемо час від часу перетинатися. Він вільна людина й може зустрічатися з ким хоче.

Головне — самій у це повірити. І не накинутися на них обох за вечерею, — подумки намагаюся переконати себе. На мить уявляю цю картину — мою «спокійну» реакцію і Влада поруч. Було б, напевно, видовищно.

— Все одно неприємно, — тихо зітхає Даша. — Він подзвонив Саші буквально за годину до приїзду, попередив, що буде не сам. Саша навіть не подумав, що це може бути незручно. Чоловіки… сама знаєш.

— Це точно, — мляво погоджуюся я.

— Почуваюся винною. Треба було покликати тебе іншим разом.

— Ти що? Тоді б я пропустила день народження Марка. Ми й так надто довго не бачилися.

— Дякую тобі за допомогу. Я рада, що ти вже це пережила.

Ага, пережила. Коваленко як вірус — наче й перехворіла, а наслідки ще довго дають про себе знати.