Глава 6

Марія

— Маріє, привіт! Заходь швидше, в мене там пиріг підгорає! — Даша цілує мене в щоку й поспіхом зникає на кухні.

— Привіт. З іменинником тебе! — гукаю їй услід, знімаючи сандалі.

— Діти з Сашею поїхали до магазину! — долинає її голос.

Я озираюся довкола. Високі стелі, просторий світлий передпокій, у повітрі — аромат чогось солодкого, ванільного. По-домашньому тепло. Майже як у дитинстві.

Йду на запах.

Даша в легкому білому сарафані стоїть біля кухонного острова й задумливо розглядає трохи підгорілий пиріг.

— Можна обережно зрізати підпечений край і прикрасити кремом та ягодами, — пропоную, підходячи ближче.

— О, геніально! У мене все є. Подивись, будь ласка, чи є в холодильнику лохина, — з полегшенням просить вона.

За ці три роки Даша майже не змінилася. Хіба що трохи схудла й зробила іншу зачіску.

Я підходжу ближче, відчуваючи, як у грудях з’являється знайоме поколювання провини.

— Дашо… пробач, будь ласка, що не брала слухавку й не відповідала на повідомлення, — тихо кажу. — Мені було… навіть не знаю, як це пояснити.

Слова застрягають у горлі. Бо деякі речі простіше прожити, ніж пояснити

— Люба моя, — обіймаючи мене, шепоче Даша, — ти думаєш, я не розумію? Я ж знаю і тебе, і Влада. Які ви вперті. Як два барани, чесне слово.

— Та справа навіть не в цьому, Даш, — кривлюся, згадуючи колишнього чоловіка і нашу останню зустріч.

Він просто бездушна машина для заробляння грошей.

Від того вечора в ресторані минуло вже два тижні. Усі звіти я надсилаю його заступникові.

Колишній знову з’явився в моєму житті — щоб образити мене — і так само швидко зник. Ненавиджу.

«Зате він вирішив твою проблему з договором», — тихо нагадує внутрішній голос.

Зусиллям волі змушую його замовкнути.

— Я просто не змогла залишитися серед наших спільних друзів. Отак… без нього. Я б не витримала, — тихо кажу, не відводячи погляду від вікна, за яким розкинувся внутрішній двір Руденків.

— А тепер? Як ти зараз? — Даша підходить ближче, стає поруч.

Ми мовчки дивимося у вікно.

На траві розкидані дитячі іграшки, самокати, маленький велосипед із додатковими коліщатками. Чийсь м’яч лежить біля лавки. Життя триває — гучне, наповнене дрібними радощами.

І в грудях раптом розливається пекучий, різкий жаль. Бо Влад зрадив не лише мене.

Він зрадив мою мрію про великий дім. Про дитячий сміх у коридорі.
Про родину, яка мала стати нашим спільним майбутнім.

— Усе добре, Даш, — повертаюся до неї з легкою усмішкою. — Ми навіть бачилися з ним минулого тижня.

— Та невже? — Даша здивовано округлює очі. — І ви обоє після цього живі?

— Уявляєш, навіть без виклику швидкої обійшлося, — сміюся я голосно.

Даша підхоплює мій сміх.

Наші сварки з Владом завжди були гучними, як гроза. І примирення — такими ж палкими. Його гарячі губи, сильні руки…

Я різко струшую головою, проганяючи спогади.

— Давай спілкуватися, як раніше, — складаю руки в жартівливо-благальному жесті. — Я дуже за тобою скучила. За Марком і Оленкою. Давно хотіла подзвонити, але так закрутилася з роботою, що просто жах.

У Саші з Дашею двоє дітей.

Їхньому синові Маркові сьогодні виповнилося сім років. Донечці Оленці — близько п’яти.

— Машо, ну звісно, — м’яко усміхається Даша. — Я рада, що ти нарешті повернулася до життя.

Повертаюся до столу, обережно прикрашаю пиріг ягодами, викладаю з лохини цифру сім для іменинника.

— Ти з кимось зустрічаєшся? — хитро примружується Даша.

— Зараз уже ні. Майже рік до мене залицявся колишній однокурсник. Місяць тому переїхав в інше місто — отримав підвищення.

— І навіть не покликав тебе з собою?

— Покликав, звісно, — усміхаюся. — Але в мене бізнес, батьки тут. Якось усе склалося не вчасно.

Я ні про що не шкодую.

За цей рік ми справді стали близькими. Даня — хороший, уважний, із ним було легко. Мені подобалося проводити з ним час, його дотики були теплими, а близькість — приємною.

І все ж постійно здавалося, що чогось бракує. Того вогню, до якого я звикла.

— Я впевнена, ти обов’язково зустрінеш свого чоловіка, Машо, — лагідно каже Даша. — Ти красива, розумна, харизматична. Я взагалі не розумію, чого ще чоловікам потрібно.

Обов’язково зустріну, так. Може, він просто ще не народився. Я тихо всміхаюся своїм думкам.

Наступні дві години ми повністю занурюємося в підготовку до свята. Ріжемо фрукти, розкладаємо серветки, розвішуємо гірлянди.

Повертається господар дому з дітьми.

Я вітаю Марка, міцно його обіймаю, ловлю на руки маленьку Оленку. Вручаю подарунки й дивлюся, як у їхніх очах спалахує щире дитяче щастя.

І раптом відчуваю — як же я рада, що в Даші з Сашею все склалося. Що в них є цей дім, цей безлад із розкиданими іграшками й теплом в домі і в душі.

Коли намагаюся прикріпити повітряні кульки під стелею, ловлю себе на думці, що правильно зробила, вдягнувши шорти й майку. У сукні я б почувалася незграбно.

З передпокою лунає звук відчинених дверей. І одразу — дитячий вереск, тупіт маленьких ніг.

— Влад приїхав! — кричить Марк.

Серце робить зайвий удар.

— Привіт, чемпіоне. У когось сьогодні свято? — лунає знайомий голос, у якому завжди є легка насмішка.

Я знала, що він буде тут. Готувалася. Переконувала себе, що це просто ще один вечір.

Та серце все одно стискається.

— У мене ж! Ти що, забув? — ображено пищить Марк.

— Оце так. Як я міг, — сміється Влад, і дитячий регіт заповнює квартиру.

Я виходжу до передпокою. Щоб він раптом не подумав, що я ховаюся.

Не дочекається.

Влад у темно-синіх джинсах і білій футболці-поло займає собою половину простору. Як завжди. Високий. Упевнений.  Гарний.

Я мимоволі ковзаю поглядом по його руках — сильних, із виступаючими венами.