Глава 5

Влад

— Владиславе, ти коли приїдеш? Святковий стіл уже накритий. Ніна Іванівна з донькою зайшли мене привітати. Принесли твій улюблений «Наполеон». Я чекаю тільки єдиного сина, — лунає в слухавці трохи ображений голос мами.

Я втомлено зітхаю, повертаючи у двір, де минуло моє дитинство.

— Я вже під будинком. Зараз зайду.

Кидаю телефон на пасажирське сидіння, паркуюся біля знайомого під’їзду.

На мить заплющую очі.

Останній тиждень я працював по чотирнадцять годин на добу. Навіть для мене це забагато. Але робота — єдине, що не дає зайвим думкам роїтися в голові.

Озираюся навколо. Двір змінився.

Замість старої скрипучої гойдалки — новий дитячий майданчик із яскравим покриттям. Там, де колись була витоптана земля, тепер рівний зелений газон. Фасад будинку відреставрували — свіжа фарба приховала тріщини, ніби хтось намагався акуратно зашити шрами часу.

Наче минуле можна підлатати.

У мене було щасливе дитинство. Принаймні до тринадцяти років. Поки був живий батько.

Після його смерті я раптово став дорослим. Ми з мамою залишилися вдвох — і я надто рано зрозумів, що означає відповідати не лише за себе.

Я виходжу з машини. Повітря у дворі пахне літом і свіжоскошеною травою.

З заднього сидіння дістаю букет півоній — великих, важких, із насиченим ароматом — і невеликий пакет із ювелірного бутіка.

Деякі речі не змінюються.

Квіти для мами. І обов’язок — бути тим, на кого можна спертися.

Двері квартири відчиняє незнайома молода дівчина.

— Ви Владислав? Ольга Львівна вийшла до сусідки за штопором, — усміхається вона, затримуючи на мені погляд трохи довше, ніж потрібно.

Симпатична.

— Так. Добрий вечір.

Заходжу до передпокою, знімаю взуття. Кладу квіти й подарунок на комод.

За спиною лунають знайомі кроки.

— Владиславе, ну нарешті! Ти зовсім зник. Я скоро забуду, як виглядає мій син, — голос мами дзвенить радістю.

Я обертаюся, дозволяючи собі коротку посмішку.

— Працюю багато. Я надягаю шапку і добре харчуюся. Люблю тебе. З днем народження, мамо.

Цілую її в щоку, віддаю квіти, вручаю пакет.

— Які ж красиві півонії… Лізо, постав, будь ласка, у вазу в залі, — звертається мама до дівчини. — Ви вже познайомилися?

Я стримано видихаю.

— Не встигли. Зараз підійду. Спочатку руки помию.

Йду до ванної, дивлюся на себе в дзеркало.

Вмикаю холодну воду і намилюю руки пахучим милом. Солодкий аромат півоній наповнює повітря.

Навіть тут вони.

Мамині улюблені квіти. Вона обожнює їх і оточує себе ними скрізь — у вітальні, на кухні, у спальні. Наче півонії можуть зробити світ кращим.

Вона й сама така — добра, турботлива, делікатна. Не втручається в мої справи, не допитує, не ставить незручних запитань.

Майже.

Єдине, що її не полишає — бажання одружити мене вдруге. Ось і сьогодні запросила сусідку з донькою. Ніби улюблений «Наполеон» здатен розтопити лід у моєму серці.

Я витираю руки рушником і дивлюся в дзеркало ще раз.

Тільки чомусь у голові знову не святковий стіл і не торт «Наполеон».

А Марія.

І її погляд у ресторані. Той самий — упертий,  палаючий, який здатен розтопити будь-які льодовики.

Мама ніколи не приховувала: Марія їй не підходить. Вони занадто різні.

Марія — вибух. Пряма, гостра, жива. Говорить те, що думає, не пом’якшуючи слів і не ховаючись за ввічливими формулюваннями. Її емоції завжди на поверхні — і радість, і злість, і любов.

Мамі ж потрібна тиша. Передбачуваність. Спокій, у якому немає різких рухів і гучних сцен.

Вона хотіла для мене іншого життя.

Перед очима знову спливає ресторан.
Її коротка спідниця. Упевнена постава. Рівна спина. Погляд — прямий, сміливий.

У ньому сьогодні було більше вогню, ніж три роки тому.

Марія завжди була красивою. Небезпечно красивою.

Такою, яку неможливо не помітити. І ще складніше — забути.

І коли я побачив її сьогодні, зрозумів: час нічого не стер. Ні з пам’яті. Ні з тіла. Ні з серця.

Я пам’ятаю все.

Я копирсаюся в салаті, у пів вуха слухаючи розмови за столом, а всі мої думки там, у ресторані.

Вона веде бізнес. І, судячи з усього, доволі успішно. Хоча характер у неї — як стихійне лихо.

Усміхаюся сам до себе. Уявляю табличку на вході в її офіс:
«Ласкаво просимо. Вогнегасники — праворуч. На випадок переговорів із керівницею».

Святковий обід минає під розповіді Ніни Іванівни про подорож Європою. Жінки захоплено обговорюють музеї, ресторани й італійську пасту. Я методично пересуваю салат по тарілці й думаю зовсім про інше.

— Владиславе, — звертається мама, — Ліза нещодавно повернулася з Києва. Закінчила університет із відзнакою.  Зараз шукає роботу. Може, у тебе знайдеться щось підходяще?

Я дивлюся на маму. Потім — на Лізу. Вона червоніє й опускає очі.

Мило.

— Так одразу не скажу. Кадрами займається інший відділ, ти ж знаєш, — відповідаю спокійно.

— Ну от і дізнайся. Обміняйтеся телефонами, — наполягає мама.

Я витягую з внутрішньої кишені піджака візитівку й простягаю Лізі.

— Зателефонуйте в понеділок. Подивимось, що можна зробити.

Вона бере картку обережно, ніби боїться обпектися.

Приблизно за годину гості збираються й ідуть.

Ліза здалася мені скромною, тихою дівчиною. Струнка, тендітна, вихована. За весь обід вона сказала від сили кілька фраз, переважно відповідала на запитання мами. І постійно дивилася на мене знизу вгору — обережно, насторожено.

Мама тим часом розглядає сережки, які я привіз. 

— Дякую, сину. Вони чудові, — її очі світяться щирою радістю. — Не треба було… Ти знову мене балуєш. Твій тато завжди дарував мені прикраси. І ти допомагаєш мені не забувати його.

Вона завжди говорить про батька так, ніби він просто вийшов і ось-ось повернеться.