Глава 4

Повертаючись до столика, я все ще намагаюся зібрати себе докупи.
Щедро відведені Владом десять хвилин я провела в тиші вбиральні — стояла перед дзеркалом і вдивлялася у власне відображення і переконувала себе не тремтіти. Не відступати. Не здаватися.

Я прийшла сюди не як його колишня дружина.

Я прийшла як жінка, яка виборола своє місце.

У мене були чіткі цілі. І навіть Владислав Коваленко, що раптом вирішив з’явитися після трьох років мовчання, не має права збити мене з курсу.

Перші місяці після розлучення я все ж чекала.
Кожне вхідне повідомлення, кожен звук автівки під вікнами здавалися знаком. Безглузда, вперта надія, що він повернеться. Що зробить хоч один крок назустріч.

Марно.

Він — скеля. Граніт. Людина, яка не відступає і не оглядається.

Зрештою, я б усе одно не повернулася. Принаймні так я собі повторювала.

І повторюю досі.

Я випрямляю плечі, вдихаю глибше й повертаюся в зал.

Крок за кроком.

Кожен метр до столика — як перевірка на сміливість. Серце ще не встигає за моєю рішучістю, але я змушую його мовчати. Тут не місце для слабкості.

Влад підводиться, коли я наближаюся, і відсуває для мене стілець. Жест ввічливості. Старі звички.

Я відчуваю знайомий аромат його парфуму. Той самий. Консервативний, стриманий. Наче ці роки не змінили нічого.

— Радий, що ти вирішила не влаштовувати сцен, — говорить він холодно. — Хоча це на тебе не схоже.

— Перепрошую. Просто для мене це було несподівано, — усміхаюся майже приязно. — Як ти?

— Чудово. Працюю.

Звісно. Інакше й бути не може.

— Як батьки? — запитує він.

Я дивлюся на нього уважніше.

— Все добре, дякую.

Про його матір я не запитую. Не хочу. Деякі двері краще не відчиняти.

— Ти давно бачився з Руденками? — питаю я, змінюючи тему.

Влад ледь замислюється.

— Минулого тижня.  Даша питала про тебе.

Його голос стає трохи жорсткішим.

— Вона засмучена, що ти так різко обірвала спілкування.

Я мимоволі стискаю пальці.

Даша… Вона була мені як рідна. Після розлучення я просто не змогла продовжувати спілкування з дружиною його друга так, наче нічого не сталося. Занадто боляче було бачити життя, яке в нас не склалося.

— Це було необхідно, — тихо кажу.

Між нами зависає пауза. Я першою розриваю її:

— Ти давно увійшов до складу співвласників «Галереї»?

Він дивиться прямо в очі.

— Достатньо давно, щоб особисто вирішувати, з ким ми працюємо.

Лють знову спалахує всередині — гостра, пекуча. У моїй уяві я вже впиваюся нігтями в його бездоганне обличчя, залишаючи червоні сліди.

У реальності ж я усміхаюся. Спокійно. Поблажливо. Майже по-королівськи.

— Із чого б мені взагалі про це думати? — кажу рівно. — Я давно залишила ту історію в минулому, Владиславе. Сподіваюся, ти також.

Він уважно розглядає моє обличчя, повільно опускає погляд нижче. Затримується на кулоні. Я так і не змогла його позбутися. Він, як місточок, між моїм минулим життям і тим хорошим, що було у нас із Владом.

— Добре, — каже він тихо, затримуючи погляд трохи довше, ніж потрібно. — Повернімося до справ.

Його голос знову стає холодним.

— Я ознайомився з правками до договору. Відверто кажучи, ваш бренд поки що не повністю відповідає нашим очікуванням.

На мить у мені щось здригається.

Не відповідає?

— Тобі щось конкретне не підходить? — питаю стримано.

— Обсяги. Терміни. Стабільність поставок, — дивиться прямо в очі. — Ти впевнена, що зможеш це витягнути?

Усередині все закипає.

— Я б не виходила на цей рівень, якби не була впевнена, — відповідаю різко. — Чи ти сумніваєшся в моїй компетентності?

— Я завжди цінував твою… емоційність у переговорах, — вимовляє з ледь помітною іронією.

— А я завжди дивувалася, як ти вмієш плутати  імпульсивність із силою, — парирую.

Його щелепа напружується.

— Ти абсолютно не змінилася, Маріє.

— А ти змінився? — тихо питаю.

Я бачу, як у його руках напружуються пальці. Нам обом поки вдається стримувати емоції.

«Ти сам змусив мене навчитися захищатися», — думаю, не відводячи погляду.

Влад різко підводиться. Він застібає піджак, ніби ставить крапку.

Дістає з папки документи й кладе їх на стіл. Занадто різко. Кілька аркушів вислизають і падають на скатертину, ламаючи видимість спокою.

— Я сподівався, що за три роки ти навчилася відокремлювати особисте від роботи, — каже холодно. — Схоже, я помилявся. Подальше спілкування — через мого заступника.

Він іде, не озираючись. Я залишаюся за столиком.

Переді мною — договір. Легкі закуски, до яких ніхто не торкнувся. Порожній келих.

І відчуття, ніби я щойно програла перший раунд.

Але це ще не кінець. Я повільно вдихаю.

Ні, Владиславе Коваленку.

Цього разу я не дозволю тобі вирішувати все замість мене.

Влад швидко виходить із ресторану.

Усе, як і три роки тому. Ми не здатні витримати одне одного довше пів години — і при цьому залишитися неушкодженими.

Я судомно відкриваю папку з документами. Руки тремтять, я не можу стримати тремтіння. Я на мить заплющую очі. Мені страшно побачити те, що всередині. Все-таки опановую себе і дивлюся на договір. І… не може бути! Він підписав його.

Це неймовірно!

Повільно перегортаю сторінки, знаходжу калькуляцію. Очі ковзають по цифрах — ще раз, уважніше.

Пакування. Логістика. Закладена моя маржа.

Усе виправлено. Помилки немає. Я не розумію.

Піднімаю погляд до вікна.

Владислав саме переходить дорогу — швидко, впевнено, ніби світ навколо має підлаштовуватися під його крок. Та сама хода, яку я впізнала б із тисячі.

Біля узбіччя на нього чекає «BMW». Нова модель, блискуча, бездоганна — але все та сама марка. Він завжди залишався вірним своїм звичкам. Машинам. Парфуму. Принципам.