Глава 3

Робочий тиждень минає швидше, ніж я встигаю перевести подих.

Щодня ми намагаємося проштовхнути рятівний контракт із «Галереєю». Спершу служба безпеки мережі перевіряє мої документи так, ніби я претендую не на полицю в супермаркеті, а на державну таємницю. Щогодини — новий запит: довідки, фінансові звіти, підтвердження походження зерна, сертифікати.

У середу нарешті приходить лист: виробництво «Вогонь зерна» попередньо погоджено як локального постачальника.

Я видихаю. Невже?

Та радість триває недовго. Уже за годину юристи «Галереї» засипають мене правками до договору. Формулювання, штрафи, неустойки, терміни поставок. До кінця тижня ми граємо в безкінечний юридичний пінг-понг.

Я нова на цьому ринку. І багатьом це не подобається.

Але я не готова підписувати кабальні умови лише тому, що мій колишній чоловік сидить у раді співвласників.

І ось тут стає очевидно: домовлятися я ніколи не вміла. Коли Бог роздавав гнучкість, я, мабуть, стояла в черзі за впертістю. І амбіціями. З дитинства я звикла, що якщо чогось хочу — я це отримую. Батько ніколи не змушував мене знижувати планку. Нові сукні, мрії, ідеї — усе ставало реальністю.

Знизити планку мені запропонувало життя. Після розлучення, але я не погодилась.

До п’ятниці я виснажена так, ніби бігла марафон, а фінішну стрічку так і не побачила. І досі не знаю, чи буде перемога, чи черговий урок від життя.

Розгладжую чорну спідницю й дивлюся в екран ноутбука. Черговий лист від юристів «Галереї».

«Для затвердження фінальної версії договору запрошуємо Вас на ділову вечерю з одним із засновників мережі. Ресторан “Старе місто”. 18:00».

Я завмираю.

«Одним із засновників».

Занадто добре знаю, хто це може бути. Беру телефон і натискаю швидкий набір.

— Привіт, зірко бізнесу, — чую веселий голос Ксюші після другого гудка. — Я вже відкрила пляшку нашого “рідкого магнію” і рятуюсь від цього тижня.

Я усміхаюся.

— План скасовується, — кажу я. — «Галерея» призначила вечерю. Сьогодні.

— О-о-о, серйозні люди, — протягує вона.

— Ну що ж, — її голос знову стає бадьорим, — тоді одягай ту спідницю.  І пам’ятай: ти йдеш не просити. Ти йдеш домовлятися.

Я сміюся. Як же я люблю цю жінку.

Ми знайомі з дитинства. Вона — єдина, хто пам’ятає мене ще до Коваленка. І єдина, хто ніколи не дозволяє мені сумніватися в собі довше, ніж п’ять хвилин.

Я кладу телефон і дивлюся на своє відображення в темному екрані.  Я маю отримати цей контракт будь що.

Я беру сумочку й заходжу до вбиральні поруч із кабінетом. Мию руки, витираю їх паперовим рушником і дивлюся на себе в дзеркало.

Ранковий макіяж уже втомлений, як і я.
Додаю червону помаду. Вечеря ділова, але проходить у ресторані. І якщо вже грати — то красиво.

П’ятнадцятий раз за день поправляю спідницю.

Господи, Маріє, ти точно думала головою, коли вирішила, що це «стриманий офісний стиль»?

Розгладжую складки білої блузки, поправляю улюблений кулон на тонкому ланцюжку.
Єдиний його подарунок, який я залишила. Пальцями приборкую хвилясте волосся. Дивлюся собі в очі. Усміхаюся.

— Прорвемося, — тихо кажу відображенню. — «Галерея» буде нашою.

Відчиняю двері ресторану  за п’ятнадцять шоста й намагаюся зібрати себе докупи.

Чому саме «Старе місто»? У місті більше немає ресторанів?

Я уникала навіть проходити повз цей заклад, адже саме тут, одного холодного зимового дня, я виходила заміж.

Пам’ятаю той день до дрібниць. Неймовірної краси сукняі, легка, майже невагома. Букет із білих троянд. Теплі руки мами, що тремтіли від хвилювання. Батьків погляд — стриманий, але гордий.

І його.

Як він дивився на мене, коли ми вимовляли обітниці усередині цієї просторої зали.

Обітниці, які виявилися коротшими за зиму. Мені раптом стає холодно, хоча в залі тепло. Обіймаю себе за плечі.

Хостес проводить мене до столика біля вікна, в самому кінці зали. На красиво сервірованому столі стоять  легкі закуски, вода, келихи.

«Один із засновників» не скупиться.

Сідаю, дістаю телефон, вкотре поправляю спідницю. Ділова жінка. Власниця бренду. Вмикаю бізнес - леді, вимикаю  емоції.

Телефон вібрує в руці.

— Слухаю, — відповідаю.

— Маріє, ти вже на зустрічі? — нервово питає Оля, моя помічниця на виробництві.

— Уже в ресторані. Але я поки одна. Що сталося?

— У нас проблема. Серйозна.

Серце стискається.

— Говори.

— Ми неправильно порахували собівартість для «Галереї». Михайло не врахував нову ціну на зелений бразильський сорт і логістику. У фінальній калькуляції, яку ти погодила, маржа нижча майже на двадцять відсотків.

Я заплющую очі.

— Скільки?

— Двадцять відсотків, Маріє. Якщо підпишемо контракт на цих умовах, ми працюватимемо майже в нуль. А якщо зерно ще подорожчає — підемо в мінус.

Чудово. Саме сьогодні.

— Ми ж перевіряли цифри, — тихо кажу.

— Я мала передивитися ще раз. Пробач.

Вона майже плаче.

— Не плач. Зараз не час, — глибоко вдихаю. — Поки договір не підписаний, усе можна виправити.

— Вони не погодяться на підвищення ціни, Маріє.

Я дивлюся на накритий стіл.

— Побачимо.

Завершую дзвінок і стискаю серветку в руках. Двадцять відсотків.

Або я погоджуюся й ризикую бізнесом. Або прошу переглянути умови — і виглядаю непрофесійно.

У залі тихо лунає голос Христини Соловій. Офіціанти рухаються між столиками, розслаблені гості, що прийшли добре провести вечір п’ятнфці, сміються, не підозрюючи, що в когось тут зараз вирішується доля бізнесу.

Представника «Галереї»  досі немає. У мене  кілька зайвих хвилин. Думай, Маріє.

Я вирішила грати в жорстокі чоловічі ігри, тож маю приймати їхні правила. Я не буду показувати іншим свій біль і свої слабкості.

Ні, панікувати не можна. Якщо доведеться — усміхатимусь, переконуватиму, говоритиму м’яко й вкрадливо. Я вмію. З батьком це завжди працювало.