Глава 2

Влад

Якби мене запитали про улюблений день тижня — я без вагань відповів би: понеділок.

Вихідні — зайвий шум. Люди раптом згадують, що мають почуття, родини, порожнечу всередині. А в понеділок усе стає на свої місця. На роботі все просто. Я приймаю рішення. Контролюю всі процеси.  Все у моїй владі.

Останні роки я живу так, ніби в тижні існує лише п’ять днів.
Вихідні намагаюся не помічати — вони лише нагадують про те, чого в мене більше немає. Тож я проводжу їх в офісі. Тут простіше. Тут усе під контролем.

Стою біля панорамного вікна й спостерігаю, як біля великої клумби з фіолетовими братками зупинилася поливальна машина. Робітник у помаранчевому жилеті повільно розмотує шланг і рясно зрошує квіти водою. Ще один спекотний день. Місто прокидається неквапно, з лінивим ранковим гулом.

Я прокинувся вже давно і першим приїхав в офіс. Обожнюю ці ранкові години, коли ще нікого немає. Є час подумати.

Робота давно стала моїм домом. Я остаточно зрозумів це в той момент, коли навігатор у телефоні почав автоматично називати адресу офісу «дім». Іронія в тому, що техніка виявилася чеснішою за мене.

Мене все влаштовує.

Усі ці розмови про затишок, родинне тепло й світло у вікні — красиві казки. Я повірив у них колись. І дорого за це заплатив.

Мені допомогла це зрозуміти одна зеленoока жінка.

Моя дружина.

Минуло майже три роки з того дня, як я бачив її востаннє. І я досі не можу назвати її колишньою. Формально — так. Але в моїй реальності я мав лише одну дружину. І приставка «екс» звучить надто просто для того, що було між нами.

Підходжу до столу, набираю секретарку.

— Арино, каву. І принесіть мені список постачальників на нову ротацію. Сьогодні затверджуємо локальні бренди.

— Так, Владиславе Сергійовичу, за хвилину.

За кілька хвилин вона повертається з кавою та свіжою пресою.

Так, я, мабуть, один із небагатьох, хто досі читає паперові газети.
У нашому місті їх ще використовують за призначенням — не лише для того, щоб загортати рибу чи застеляти підвіконня.

До того ж головний редактор «Обухівського вісника» — мій колишній однокласник. Підтримувати своїх у маленькому місті — не жест доброї волі, а інвестиція в майбутнє. Зв’язки тут цінуються більше за рекламу.

І ще одне правило, яке я засвоїв давно: той, хто першим отримує інформацію, першим вирішує, як її використати.

Я розгортаю свіжий номер. Погляд ковзає сторінками — і раптом завмирає. Третя сторінка. Велике фото.

«Марія Гнатюк, засновниця бренду крафтової кави “Вогонь зерна”, — про бізнес, амбіції та нові ринки».

Кружка майже вислизає з руки.

Три роки я забороняв собі цікавитися її життям. І дотримувався цього правила бездоганно. З моїм рівнем контролю це було складніше, ніж будь-яка угода.

Читаю.

Вона відкрила виробництво одразу після розлучення. Працює з кав’ярнями міста. Планує зайти в мережевий ритейл.

У мою мережу.

Перша думка — хто стоїть за нею фінансово? Друга — чому мене це хвилює?

І третя, найнеприємніша — чому вона виглядає так само впевнено, як у день, коли йшла від мене?

Я стискаю газету сильніше.

«Вогонь зерна планує розширення та веде переговори з найбільшою мережею супермаркетів міста».

Повільно усміхаюся.

Маленьке місто. Маленькі відстані. І дуже довга пам’ять.

— Цікаво, Маріє, — тихо кажу я, дивлячись на її фото. — Ти готова грати за моїми правилами?

Бо якщо твоя кава з’явиться на полицях «Галереї», то всі знову почнуть говорити. А я завжди контролюю те,  що про мене говорять.

Звісно, я ніколи в ній не сумнівався.

Марія — найрозумніша жінка з усіх, кого я знаю. І найнебезпечніша. Бо поєднання розуму й краси — це зброя.

Три роки я намагався знайти хоча б щось віддалено схоже. Даремно. З аналітикою в бізнесі я справляюся краще, ніж із власними слабкостями.

Наприкінці інтерв’ю журналіст ставить їй питання про особисте життя.

«Ви молода, успішна жінка, пані Маріє. Чи є у вашому житті кохання? Родина?»

Вона усміхається — я навіть через фотографію бачу цю стриману,  світлу усмішку.

«Я ніколи не була заміжня, — відповідає вона. — Але з дитинства мрію про родину. Про великий дім, наповнений сміхом і теплом. Сподіваюся, що колись зустріну свого чоловіка».

Я перечитую рядок двічі.

Ніколи не була заміжня.

Справді?

«Я так тебе кохаю…» — її голос із минулого звучить надто чітко. Вона повторювала ці слова так переконливо, що я почав у них вірити.

Отже, пані Гнатюк повернула собі дівоче прізвище.

Спочатку вона увірвалася в моє життя так стрімко, що я навіть не встиг підготуватися. Тепер — так само спокійно викреслює мене з власної історії.

Я знову повертаюся до вікна. Люди поспішають до мого торгівельного центру. Місто живе за правилами, які я допомагав писати.

Але три роки тому все пішло не за планом.

Я закохався в неї того самого вечора в клубі. Навіть не пам’ятаю імені дівчини, з якою прийшов тоді. Чергова супутниця. Нічого більше.

Марія дивилася так, ніби бачила мене наскрізь. Без страху і без захвату. Просто дивилася.

І я зрозумів — пропав.

Чи хотів я тоді родину? Ні.

Але зробити їй пропозицію через пів року здавалося таким же природним, як підписати вигідну угоду.

Я стискаю щелепи.

«Ніколи не кохала».
«Не була заміжня».

Вона чудово знає, що в маленькому місті слова — це інструмент. І вона щойно ним скористалася.

Ти хочеш грати, Маріє? Я теж люблю гру.

А ще більше — перемагати. Я опускаю жалюзі, відсікаючи сонце.

Робота — найстабільніша частина мого життя. І єдина, яка ніколи мене не зраджує.

Про Марію Гнатюк, яка вирішила стерти моє прізвище зі свого життя так само легко, як змінюють табличку на дверях, я подумаю пізніше.