Глава 1

Найбільше у світі я не люблю понеділки.

У маленькому місті вони звучать особливо гучно — ніби хтось б’є у дзвін і нагадує: починай спочатку.

Я вже починала життя з чистого аркуша. Дякую, вистачило.

Щопонеділка я думаю про нього.
Про свого колишнього чоловіка.

Минув уже рік. Час мав би притупити спогади, стерти гострі кути, зробити його ім’я просто словом. Але в нашому місті нічого не стирається. Тут пам’ятають довше, ніж люблять.

До біса.

Ранкова тягучка повзе центральною вулицею — повз кав’ярню, де ми святкували річницю, повз міську раду, де всі досі шепочуться про наше розлучення. Тут кожен світлофор — як спогад.

Моя невелика виробнича майстерня обсмаження кави розташована в старій промисловій будівлі біля залізниці. Колись там був склад меблів, тепер — «Вогонь зерна». Так, назву я придумала сама. І так, половина міста вважає це романтичним жестом після розлучення з Владиславом Коваленком.

Але для мене — це більше, ніж бізнес.

Відкрити власне виробництво кави було мрією.

Але не лише про успіх я мріяла.

Головним була родина. Я мріяла про дітей, що бігають по будинку і голосно сміються. Про чоловіка, що ввечері поспішає додому. Мріяла про те, що він буде пахнути чистими випраними сорочками, а не чужими парфумами. Мріяла про  спільні вечері, де розмови тягнуться довше за день. Світло у вікні, яке горить не для годиться — а для тебе. І відчуття, що тебе чекають. Що ти — не випадкова в чиємусь житті, а необхідна.

Не склалося.

Тепер у мене є ростер, склад зеленого зерна і кредит, про який знають навіть продавчині на ринку.

Зайшовши в офісну частину цеху, кидаю сумку на стілець і дивлюся на своє відображення в дзеркаліі. Все-таки мені немає на що скаржитися. Красою мене Бог не обділив.

Так, Влад колись казав, що коли побачив мене вперше, то я виглядала так — наче вже знаю, що перемогла.

Поправляю ланцюжок на шиї, вдихаю аромат свіжообсмаженої арабіки й перемикаюся в робочий режим.

Сьогодні вирішується майже все.

Ми на фінальній стадії переговорів із найбільшим супермаркетом міста — «Галерея». Якщо моя кава з’явиться на їхніх полицях, це означатиме прорив. Не просто контракт — визнання.

І тоді ніхто не зможе сказати, що я існую лише як «колишня дружина Коваленка».

Коли я підпишу цей договір, можна буде видихнути й не рахувати кожну гривню до наступного платежу банку.

Я могла взяти гроші в батька.

Або зателефонувати йому. Сказати: «Влад, це просто бізнес».

Але в нас ніколи не було «просто».

Гордість у маленькому місті — це броня.
І я її не зніму.

Я відкидаюся в кріслі, дивлюся на зразки упаковки й тихо усміхаюся.

Цікаво, яке в нього було б обличчя, якби він побачив мою каву в «Галереї»?

Увечері виїжджаю додому. Центр забитий автівками. Мами з візочками, знайомі обличчя, парочки біля фонтану. Тут нічого не забувається — ні кохання, ні скандали.

Ми з Владиславом Коваленком познайомилися майже п’ять років тому.

І це знайомство обговорювали ще довго після того, як ми розійшлися.

Того вечора я святкувала свій двадцять другий день народження.

У наймоднішому клубі нашого міста — тому самому, де кожна подія миттєво ставала темою для обговорень.

Подруги сміялися, музика гупала в грудях, а я почувалася дорослою. Вільною. Наче все життя — попереду.

Владислав  стояв біля бару.

Тоді я ще не знала, що колись це прізвище стане моїм. І що потім так само гучно зникне.

Він був із дівчиною — високою блондинкою в червоній сукні, яка трималася за нього надто демонстративно. Наче хотіла, щоб усі бачили: він зайнятий.

Але Влад виглядав так, ніби йому байдуже до всього довкола. Чорна сорочка, спокійний погляд, ледь помітна іронія в кутиках губ.

Я задивилася.

І саме в цей момент позаду мене хтось штовхнув.

Піднос із чашками еспресо в руках офіціанта хитнувся. Гаряча кава хлюпнула просто перед Владом, розлившись по підлозі темною плямою. Кілька крапель потрапили на його черевики.

Музика ніби стихла.

— Обережніше! — різко кинула блондинка, відстрибнувши вбік. — Ти що, не бачиш?

— Це я винна, — сказала я швидше, ніж устигла подумати. — Перепрошую.

Я підняла очі.

І зустріла його погляд.

Темний. Уважний. Спокійний до дивного.

Він глянув на пляму кави біля своїх ніг, потім — на мене.

— Гарячий початок вечора, — спокійно промовив він.

— Не планувала спецефектів, — відповіла я, намагаючись не показати, що серце калатає гучніше, ніж баси з колонок.

Блондинка щось обурено пробурмотіла й пішла вбік, очевидно, втративши інтерес до сцени.

Влад не зрушив з місця.

— Владислав, — простягнув він руку.

— Марія.

Його долоня була теплою. Трохи шорсткою, а потискання впевнене.  Наче він уже знав, що ця зустріч не випадкова.

— Ти завжди створюєш навколо себе стільки шуму? — запитав він.

— Лише коли хтось надто спокійний, — відповіла я.

Він усміхнувся.

Того вечора між нами ще нічого не було. Лише погляди. Дотик. І запах кави, який чомусь запам’ятався більше, ніж музика.

Я тоді ще не знала, що кава стане моїм бізнесом.

І що Влад стане моєю найбільшою поразкою.

Я зупиняюся на світлофорі біля центральної площі. Праворуч — «Галерея». Найбільший супермаркет у місті. На скляному фасаді світиться логотип, який знає кожен у цьому місті.

Влад — його співвласник.

І  я маю переконати керівництво мережі взяти на полиці мою каву.

Іронія? Ні. Доля має специфічне почуття гумору.

Моє виробництво — «Вогонь зерна» — пахне карамелізованою арабікою і впертістю. Я відкрила його одразу після розлучення. Половина міста тоді казала, що я піддалася  емоціям. Інша половина — що я довго не протягну без допомоги впливового чоловіка.