Епілог

Через чотири місяці після ночі в «Тихій воді» у Вільхові почали ремонтувати старий міст.

Не через нас.

Так принаймні написали на сайті громади.

Конструкцію давно визнали аварійною, фінансування нібито погодили ще навесні, а тендер випадково завершився саме тоді, коли слідчі закінчили огляд території. Робітники зняли гнилі дошки, зрізали частину поручнів і витягли з річки іржавий каркас старої камери.

Камера не працювала.

Принаймні офіційно.

Ніна Яківна прислала мені фотографію розібраного мосту й підписала:

Тепер хоч не впадеш.

Я відповіла:

Залежить від того, хто будуватиме новий.

Вона надіслала смайлик, який більше нагадував пляму від кави.

Я сиділа на підвіконні в кухні Крата й перечитувала матеріал перед публікацією.

Текст називався:

«Добровільно зниклі: як працював маршрут допомоги у Вільхові»

Редактор двічі пропонував зробити заголовок гучнішим.

«Фабрика рабства».

«Благодійний фонд, який продавав жінок».

«Маєток жахів».

Я відмовилася.

У маєтку не було підземель, кліток чи людей у масках. Там були квіти на столах, правильно підібране вино, фотографії усміхнених жінок і договори, надруковані на дорогому папері.

Саме тому все працювало так довго.

— Ти знову змінила перший абзац? — запитав Крат.

Він стояв біля плити й намагався перевернути млинець без лопатки.

— Він був слабкий.

— Учора ти казала, що сильний.

— Учора я помилялася.

Млинець склався навпіл і впав краєм на конфорку.

— Це не горить? — запитала я.

— Ні.

З’явився дим.

— Романе.

— Уже.

Він вимкнув плиту й відкрив вікно.

У кухню ввірвалося холодне повітря. На дворі лежав перший сніг — тонкий, нерівний, уже сірий біля дороги.

У будинку багато що змінилося.

На гачку в коридорі висіла моя куртка.

У ванній стояли дві зубні щітки.

У кухонній шафі з’явилася полиця з чаєм, який Крат називав травою, а я купувала щоразу, коли їздила до Києва.

Але валіза все ще лежала під ліжком.

Не розібрана до кінця.

Крат її не чіпав.

— Марта прочитала? — запитав він.

— Учора.

— Що сказала?

— Що я зробила з неї героїню.

— А ти зробила?

— Ні.

— Тоді чому сказала?

— Бо в тексті не видно, як вона підписувала переведення. Видно тільки, як збирала докази.

Крат поклав обгорілий млинець на тарілку.

— Ти написала про тридцять одну жінку.

— Але без подробиць.

— Подробиці належать не читачам.

— Я знаю.

— Не схоже.

Я закрила ноутбук.

— Ти знову мене повчаєш?

— Ні.

— Тоді що?

— Нагадую те, що ти й сама знаєш.

— Це ще гірше.

Крат відсунув тарілку й сів навпроти.

— Марта погодила текст?

— Після чотирьох правок.

— Значить, публікуй.

— Не все так просто.

— Ніколи не буває.

— Вернигора ще не в суді.

— Обвинувальний акт передали.

— Адвокати оскаржують докази з сервера.

— Оскаржують.

— Сергій змінив показання.

— Утретє.

— Лікарка каже, що діяла за протоколом.

— Протоколу немає.

— Бойко просить угоду.

— Не отримає ту, яку хоче.

Я подивилася на нього.

— Ти звідки знаєш?

— Він дзвонив.

— Тобі?

— Учора.

— І ти не сказав.

— Ти спала.

— Сьогодні я не спала.

— Ти редагувала перший абзац.

— Романе.

Він зітхнув.

— Бойко запропонував віддати прізвища людей вище за Вернигору. В обмін на м’якше обвинувачення.

— Він знає прізвища?

— Каже, що знає одне.

— Хто?

— Не сказав телефоном.

— Коли зустріч?

Крат не відповів.

Я встала з підвіконня.

— Ти вже погодився.

— Я сказав, що подумаю.

— Без мене.

— Це його умова.

— Яке несподіване формулювання.

— Аня.

— Він чотири місяці співпрацює зі слідством, а тепер раптом хоче говорити тільки з тобою?

— Можливо, бо знає мене.

— Або тому, що знає, як ти реагуєш на провину.

Крат підвівся.

— Я не збираюся йти сам.

— Щойно сказав, що це його умова.

— Умова не означає, що я погодився.

— А що означає «подумаю»?

— Що спочатку поговорю зі слідчою. Потім із тобою.

— Порядок переплутав.

— Чому?

— Бо це стосується Марти.

— І справи.

— І мене.

— Тебе — не більше, ніж інших.

Я замовкла.

Він одразу зрозумів, що сказав не те.

— Я не це мав на увазі.

— Саме це.

— Ти не центр усього маршруту.

— Я знаю.

— Тоді чому…

— Бо я була приманкою, свідком, «нестабільною жінкою» для публічної заяви й людиною, яка витягла карту. Не треба пояснювати мені, скільки місця я займаю у власній історії.

Крат провів долонею по обличчю.

— Я не хотів знову втягувати тебе.

— Уже втягнув. Просто не сказав.

— Я хотів один ранок без нової точки.

— І тому вирішив за мене.

Цього разу він не сперечався.

Кухня наповнилася запахом підгорілого тіста.

— Так, — сказав Крат. — Знову.

Я чекала пояснення.

Він його не дав.

— Вибач, — додав. — Я мав сказати одразу.

Просте речення.

Без «але».

Кілька місяців тому він не зміг би.

Я теж не змогла б просто прийняти.

— Коли зустріч? — запитала я.

— Завтра о третій. В обласному управлінні. Слідча буде за склом.

— Я теж.

— Бойко може замовкнути.

— Тоді замовкне.

Крат кивнув.

— Добре.

— Оце все?

— Ти хочеш посваритися довше?

— Уже не впевнена.