10. Вихід

Людина над вікном ще кілька секунд притискала решітку ногою.

Я не рухалася.

Лежала на холодній підлозі, затиснувши долонею рот, і слухала, як зовні відводять Марту.

Вона не кричала.

Один із чоловіків запитав:

— Куди її?

Вернигора відповів щось тихо. Я розібрала лише останнє слово:

— …назад.

Кроки віддалилися.

Потім за рогом завівся автомобіль.

Я чекала, поки звук двигуна зникне. Порахувала до ста. Почала спочатку. На сорок третьому числі десь угорі грюкнули двері, запрацювала сирена, у трубах загуділа вода.

Підвал був низький, заставлений старими металевими шафами й поламаними меблями. Єдина лампа під стелею не горіла. Світло просочувалося крізь решітку над головою, але його вистачало тільки на кілька метрів.

Я торкнулася браслета №18.

Карта пам’яті залишалася всередині.

Відкривай файл «Вихід».

Чудова порада, коли в тебе немає ні телефона, ні комп’ютера, ні навіть нормального ліхтарика.

Я обмацала кишені сірих штанів.

Порожньо.

Під устілкою капця лишилися картка доступу й Мартин запис. Капці — у палаті. Диктофон — у маєтку. Маленька камера зі знімками журналу зникла з труби.

Мені залишили тільки паперовий браслет і звичку не виконувати розумних порад.

За котельнею є тунель до дренажного каналу.

Я підвелася.

Ліва долоня пекла. Край решітки розітнув шкіру від основи великого пальця до зап’ястка. Крові було небагато, але все, до чого торкалася рука, ставало слизьким.

У дальній частині підвалу знайшлися двоє дверей. Перші вели до комори з порожніми банками й мішками старої штукатурки. За другими починався вузький коридор, уздовж якого йшли труби.

На стіні висіла вицвіла схема евакуації.

Частину паперу з’їла волога. Залишилися назви: «насосна», «дренаж», «технічний вихід».

Стрілка показувала вниз.

Сходи були вкриті слизом. Я трималася правою рукою за трубу й ішла боком, перевіряючи кожну сходинку.

Унизу стало холодніше.

Коридор звузився. Стеля опустилася так низько, що доводилося пригинатися. Вода доходила до щиколоток, потім до середини литок. У темряві щось дрібне пробігло вздовж стіни.

— Тільки не щур, — сказала я вголос.

Відповіддю стало хлюпання.

Попереду з’явився слабкий сірий прямокутник.

Вихід перекривала металева решітка, але нижній край відігнули. Між прутами й бетонною підлогою залишалася щілина.

Я лягла у воду й просунула руки вперед.

Спочатку пройшла голова, потім плечі. На грудях застрягла тканина футболки. Я смикнулася сильніше, подряпала спину об метал і нарешті виповзла назовні.

Дренажний канал виходив у зарості за парканом центру.

За кількасот метрів між деревами мерехтіли сині вогні.

Поліція.

Не місцева машина Бойка. Кілька автомобілів, частина без розпізнавальних знаків. Вони стояли на дорозі перед головними воротами, які знову зачинили. Чути було голоси через гучномовець:

— Відчиніть ворота! Працює слідчо-оперативна група обласного управління!

У відповідь ніхто не відкривав.

Вернигора вигравав час.

Я пішла в протилежний бік.

Стара лісопилка стояла за деревами, нижче від дороги. Від неї залишилися бетонний каркас, частина даху й кілька стосів почорнілих дощок.

Крат чекав біля стіни.

Спочатку я побачила силует. Потім він рушив назустріч.

— Аня?

Я не відповіла.

Просто дійшла й ударила його кулаком у груди.

Не сильно.

Правою рукою.

— Ти мав вивезти їх.

— Вивіз.

— І повернувся.

— Так.

— Ми домовлялися…

— Дві хвилини давно минули.

Він схопив мене за плечі, але одразу послабив пальці.

— Де Марта?

— У Вернигори.

— Що сталося?

— Залишилася, щоб я вийшла.

Крат подивився в бік центру.

— Я повернуся.

— Спочатку карта.

— Яка карта?

Я показала браслет.

Він розстебнув його обережно, побачив носій і вилаявся.

— У тебе є чим відкрити?

— Машина за лісопилкою.

За бетонною стіною стояв старий темний універсал. Не його автомобіль.

На задньому сидінні лежали ноутбук, аптечка, пляшки води й чоловіча куртка.

— Звідки машина?

— Бойко дав ключі від службової.

— Він де?

— Залишився з Сергієм у центральному посту. Потім зв’язок обірвався.

— Жінки?

— На трасі. Мікроавтобус перехопила обласна група. Люба з ними. Каріна дихає, але не прокинулася. Викликали іншу швидку, не з Вільхова.

Я сперлася на дверцята.

Лише тепер зрозуміла, як сильно боялася запитати.

— Скільки виїхало?

— Чотирнадцять. Дві жінки залишилися в пральні. Ще кількох ми не знайшли.

— Машини з переведенням?

— Одна залишилася в гаражі. Друга встигла виїхати через стару дорогу. Номер передали області.

— Вернигора?

— Повернувся за тобою й Мартою.

Крат побачив мою долоню.

— Сідай.

— Спочатку файл.

— Ти закривавиш клавіатуру.

— Переживе.

— Аня.

— Романе, файл.

Він відкрив ноутбук.

Комп’ютер був старий, але завантажився швидко. Крат вставив карту через перехідник. На ній лежали десятки папок: копії паспортів, журнали переведень, платежі, записи камер, списки працівників.

Окремо:

ВИХІД

Файл вимагав пароль.

— Що може бути? — запитав Крат.

— Міст. Дата її зникнення. Моє прізвисько.

Нічого не підійшло.

У підказці стояло:

Те, чого ми не зробили.

— Вийшли? — припустив Крат.

Ні.

— Не втекли?

Ні.

Я подивилася на нього.

— Сказали правду.

Ввела:

PRAVDA

Файл відкрився.

На екрані з’явилася Марта.

Запис зробили не в кімнаті маєтку. Вона сиділа в редакційному архіві Ніни Яківни, у своїй старій куртці, ще з довгим волоссям. Отже, відео було записане до зникнення.