9. Не тікай

Марта стояла у дверях із пістолетом у руці.

За її спиною коридором ішли жінки. Не організованою групою, не рівною колоною — хто в чому, хто босоніж, одна тримала ковдру на плечах, іншу підтримували з двох боків. Дехто плакав. Двоє просто стояли біля стіни й не розуміли, куди рухатися.

Сигнал тривоги гудів безперервно.

— Звідки зброя? — запитала я.

— У охоронця.

— Він живий?

— Ображений.

Марта зазирнула до палати.

— Каріна?

— Під препаратом.

— Беремо.

Люба вже стягувала ковдру з другого ліжка.

— Носилки є в кінці коридору.

— До них не дійдемо, — сказала Марта. — За дві хвилини тут буде охорона.

— Крат біля гаражів.

— Знаю.

— Звідки?

— У них рації.

Вона дістала з кишені маленьку рацію й поклала на підвіконня. З неї сипалися уривки голосів:

— …другий корпус перекрити…

— …північні ворота не відчиняти…

— …Крат у господарському дворі…

— …Бойко не відповідає…

Марта сховала пістолет під халат.

— Любо, бери Каріну за ноги. Аня — під плечі.

— А ти?

— Відчинятиму двері.

Ми підняли Каріну. Вона була важчою, ніж здавалася. Голова безвільно відкинулася, рука ковзнула з грудей.

— Обережно, — сказала Люба.

— Я тримаю.

— Погано тримаєш.

— Хочеш помінятися?

— Ні.

Навіть зараз вона знаходила сили сперечатися. Це трохи заспокоювало.

У коридорі жінки збилися біля пожежного виходу. Двері були заблоковані. Марта приклала картку — червоний сигнал.

— Відключили весь доступ, — сказала одна з жінок.

Їй було років сорок. На щоці темнів відбиток чужих пальців.

— Головні сходи? — запитала я.

— Там охорона, — відповіла Марта. — Підемо через ліфт.

— Там шахта.

— І технічний прохід.

Ми вже користувалися ним.

— Усі не пролізуть, — сказала Люба.

— Пролізуть.

— Каріна не пролізе.

— Протягнемо.

У кінці коридору грюкнули двері.

З’явилися двоє охоронців.

— Назад у палати! — крикнув один.

Марта підняла пістолет.

Не навела прямо. Тримала ствол униз, але цього вистачило. Чоловіки зупинилися.

— Ви що робите? — запитав молодший.

— Виводжу людей.

— Покладіть зброю.

— Відкрий пожежні двері.

— Не можу.

— Можеш.

— Нам сказали нікого не випускати.

Жінка з відбитком на щоці повернулася до нього.

— А коли мене вночі забирали, вам теж сказали?

Охоронець її впізнав.

Відвів погляд.

— Я не вирішую.

— Усі тут так кажуть, — сказала Люба.

Молодший потягнувся до рації.

Марта підняла ствол.

— Не треба.

Він прибрав руку.

Старший охоронець дивився на жінок. На Каріну в наших руках. На пістолет.

— Ключ від пожежного виходу в Наталії, — сказав він.

— Де вона?

— Внизу.

— Тоді відійди.

Він зробив крок убік.

Молодший здивовано повернувся до нього.

— Ти що?

— Я тут не за це отримую.

— А за що?

— Уже не знаю.

Старший зняв із пояса зв’язку ключів і кинув Марті.

— Третій, із червоною міткою.

Марта спіймала.

— Камери пишуть, — попередив він.

— Добре.

Вона відчинила пожежні двері.

За ними були бетонні сходи, що спускалися до пральні. Жінки рушили вниз. Повільно, притримуючись за поручень. Одна відмовлялася йти.

— Мені не можна, — повторювала вона. — Мене чоловік знайде. Вони обіцяли інше місто.

— Тут не безпечно, — сказала Марта.

— А з вами безпечно?

Марта не знайшла відповіді.

Я теж.

Жінка повернулася до палати.

Ніхто не став тягнути її силоміць.

Це було правильно.

І дуже страшно.

На сходах Каріна застогнала.

— Мамо…

— Тихо, — сказала Люба. — Ми тебе несемо.

— Мені на роботу…

— Потім.

— Вероніка сказала…

Її голова знову впала мені на плече.

У пральні працювали дві машини. Жінка в гумових рукавичках стояла біля стола зі складеною білизною. Коли ми ввійшли, вона притиснулася до стіни.

— Я нічого не бачила.

— Вихід на двір? — запитала Марта.

Вона показала на металеві двері.

— Там сигналізація.

— Вона вже кричить.

Двері вели до господарського двору.

Над гаражами горіли прожектори. Біля першого мікроавтобуса лежав чоловік у формі, тримаючись за коліно. Крат стояв між двома машинами з гумовим кийком. Навпроти нього — водій і ще один охоронець.

— Романе! — крикнула я.

Він на секунду відволікся.

Охоронець кинувся вперед.

Крат пропустив удар по плечу, але одразу вдарив кийком під коліно. Чоловік упав.

— Я ж просив дві хвилини! — крикнув Роман.

— Минуло більше!

— Тому що ворота не відчинили!

— Це ти так виправдовуєшся?

— Зараз?

Водій побіг до другого мікроавтобуса.

Марта вистрілила в повітря.

Звук ударив об стіни корпусів. Жінки на сходах закричали. Каріна здригнулася в наших руках.

Водій зупинився.

— Ключі на землю, — сказала Марта.

Він повільно дістав їх із кишені й кинув.

Крат подивився на неї.

— Ти вмієш стріляти?

— Уже не пам’ятаю.

— Добре, що сказала після пострілу.

— Я цілилася в небо.

— Воно велике.

Люба допомогла покласти Каріну на землю біля стіни.

— Куди їх? — запитала я.

— У перший автобус, — сказав Крат.

— Він їхній.

— Іншого немає.

— Ворота зачинені.

— Бойко відкриває північні.

— Коли?

— Коли перестане сперечатися із центральним постом.

Рація на поясі одного з охоронців ожила:

— Усім постам. Північні ворота заблоковані. Повторюю: заблоковані. Пан Вернигора їде до центру.