8. Кінець маршруту

Мікроавтобус їхав без сирени, хоча мав синю смугу й емблему медичного центру.

Усередині пахло гумою, дезінфектором і чиїмись солодкими парфумами. Вікна були затемнені. На дверях — звичайні ручки, але коли дівчина з номером 19 спробувала натиснути одну, нічого не сталося.

— Зачинено ззовні, — сказала старша жінка.

На її браслеті було написано 21. Перебинтовану руку вона тримала на колінах, обережно, ніби та їй не належала.

— Для безпеки, — озвався водій.

Між салоном і кабіною було маленьке віконце. Я бачила тільки його потилицю та частину плеча. Поруч сидів Сергій. Він розмовляв телефоном, не намагаючись говорити тихо.

— Три на приймання… Так… Вісімнадцята окремо… Ні, без седативного, вона співпрацює.

Він повернув голову й подивився на мене через віконце.

Я посміхнулася.

Не тому, що хотіла його роздратувати. Хотіла показати, що чую.

Сергій зачинив заслінку.

Дівчина поруч провела пальцем під браслетом.

Їй було років двадцять. Може, трохи більше. Худе обличчя, обкусані нігті, на спортивній кофті пляма від тонального крему. Вона весь час стискала губи, наче стримувала слова.

— Як тебе звати? — запитала я.

Вона подивилася на камеру під стелею.

— Каріна.

— Звідки?

— Звідси недалеко.

Старша жінка тихо фиркнула.

— Вона з Чернігівщини.

Каріна почервоніла.

— Я не вас питала.

— Тут краще одразу говорити однаково, — відповіла жінка. — Бо потім спитають окремо.

— А вас?

— Валентина.

— Що з рукою?

Вона повернула долоню. Бинт був чистий, поверх нього не проступала кров.

— Упала.

— Де?

— На роботі.

Каріна знову подивилася на камеру.

Валентина теж.

Вони вже знали, як відповідати.

Я дістала з рукава клаптик Марти й непомітно прочитала ще раз.

У санаторії не шукай мене. Шукай Любу. №17.

Унизу:

Коли побачиш журнал — не забирай. Спочатку сфотографуй останню сторінку. Там твоє справжнє призначення.

Пластикова картка лежала в іншій кишені халата. Без написів, тільки подряпаний синій кут.

— Ви теж у центр? — запитала Каріна.

— Схоже.

— На лікування?

— А ти?

Вона знизала плечима.

— Мені сказали, кілька днів посплю, лікар подивиться. Потім робота.

— Яка?

— У готелі.

Валентина засміялася без радості.

— Усім кажуть про готель.

— А вам що сказали?

— Доглядати стару жінку.

— І ви погодилися?

— Я сама попросила.

Вона подивилася на мене так, ніби чекала заперечення.

Я не стала.

Можливо, вона справді попросила. Можливо, Каріна сама сіла в машину. Я теж щойно сказала при свідках, що погодилася на програму фонду.

Це не робило двері менш зачиненими.

— Телефони забрали? — запитала я.

Каріна кивнула.

— На зберігання.

— Розписку дали?

— Яку?

Валентина відвернулася до темного вікна.

Мікроавтобус звернув із асфальту. Нас почало трусити на ямах. За склом проступили чорні дерева, рідкі ліхтарі, високий паркан.

Їхали ми не сорок хвилин, як сказала Марта. Тридцять чотири. Я рахувала повороти й час, але без карти це мало допомагало. Перші десять хвилин дорога була рівною, потім міст, два праві повороти, залізничний переїзд і довга ділянка лісом.

Машина зупинилася перед воротами.

Пролунав короткий сигнал, металеві стулки розійшлися. Над ними висіла табличка:

РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР «ТИХА ВОДА»

Нижче дрібнішими літерами:

Засновник — благодійний фонд Олега Вернигори.

Назва була настільки правильною, що хотілося перевірити, чи не пишуть її на упаковках снодійного.

За парканом стояв триповерховий корпус радянського санаторію. Фасад пофарбували в світло-бежевий, вікна замінили, але дах лишився старим. Ліворуч — котельня й гаражі, праворуч — дві невеликі будівлі, схожі на спальні корпуси. У кількох вікнах горіло світло.

Мікроавтобус під’їхав до службового входу.

Двері відчинив чоловік у темно-синій формі без розпізнавальних знаків.

— Виходимо по одній.

Валентина підвелася першою. Чоловік узяв її під здоровий лікоть.

— Я сама.

— Не впадіть.

Каріна вийшла за нею.

Коли настала моя черга, Сергій уже стояв біля дверей.

— Пані Савченко, сподіваюся, без несподіванок.

— Я дуже передбачувана. У вас це в папці записано.

Він не змінився в обличчі.

— Якій папці?

— Тій, якої не існує.

— Ви втомилися.

— Навіть не уявляєте.

У приймальному відділенні було тепло. Біля стіни стояли пластикові стільці, кулер із водою, стіл реєстраторки. На дверях висіли таблички: «Оглядова», «Процедурна», «Психолог».

За столом сиділа жінка в білому халаті. Років сорок п’ять, світле волосся зібране в тугий хвіст. На бейджі:

НАТАЛІЯ ВОЛОДИМИРІВНА
СТАРША МЕДИЧНА СЕСТРА

— Номери, — сказала вона.

Каріна простягнула руку.

— Дев’ятнадцять.

— Прізвище?

Каріна подивилася на Сергія.

— Мельник.

— Ім’я?

— Каріна.

Наталія Володимирівна знайшла рядок у журналі й поставила галочку.

— Телефон, документи, гроші здала?

— Так.

— Препарати приймала?

— Ні.

— Алкоголь?

— Ні.

— Наркотичні речовини?

— Ні.

— Суїцидальні думки?

Каріна розгубилася.

— Що?

— Бажання нашкодити собі.

— Ні.

— Схильність до втечі?

— Я не…

Сергій торкнувся її плеча.

— Ні, — відповів за неї.

Медсестра записала.

Валентину оформили так само. У графі про втечу Сергій теж сказав «ні».

Я стала перед столом.

— Вісімнадцять, — повідомила Наталія Володимирівна, не питаючи.