7. Марта

За дверима вже були люди.

Чоловічі голоси стихли, зате виразно клацнув замок у сусідній кімнаті. Хтось спробував нашу ручку.

Марта не здригнулася.

Вона стояла біля дверей, стискаючи ключ у кишені, й дивилася на мене так, ніби ми зустрілися в коридорі установи, де обидві запізнювалися на нараду.

— Зараз вони зайдуть, — повторила вона. — Ти скажеш, що прийшла добровільно.

— Спочатку ти відчиниш двері.

— Саво, будь ласка.

Я не чула від неї цього тону багато років. Так Марта говорила, коли жартувати вже не могла, але ще намагалася не показувати страх.

Крат відійшов від стіни.

— Хто там?

— Сергій. Ще один охоронець. Може бути Бойко.

— Віддай ключ.

— І що ти зробиш? — Марта подивилася на нього. — Поб’єш двох, спустишся сходами, дійдеш до воріт? Сьогодні в залі начальник поліції, голова громади й пів районної ради. Тобі навіть тікати не доведеться. Тебе затримають у коридорі.

— А тебе?

— Мене не затримають.

Вона сказала це без гордості.

Крат ступив ближче.

— Марто.

— Не починай.

— Відчини двері.

— Ти знову думаєш, що якщо говоритимеш достатньо спокійно, люди зроблять так, як ти вирішив.

Він зупинився.

Пальці біля його стегна стиснулися, та більше він не рухався.

У двері постукали.

— Марто Вікторівно? — озвався Сергій. — Усе гаразд?

Марта витягла ключ.

— Так. Хвилину.

Вона підійшла до мене. Я ледь упізнавала її зблизька. Щоки запали, під очима тонка синя тінь, у волоссі біля скроні кілька сивих ниток. Їх не було сім місяців тому.

Мені хотілося торкнутися її. Обійняти. Перевірити, чи вона справжня, а не ще один запис, фотографія або чужа підказка.

Марта побачила це й відступила.

Зовсім трохи.

Але я помітила.

— Не треба, — сказала вона.

— Чого?

— Усього цього зараз.

— Я шукала тебе сім місяців.

— Треба було перестати.

Вона повернула ключ у замку.

Крат схопив її за зап’ясток.

Марта різко опустила очі на його руку.

— Відпусти.

Він відпустив одразу.

— Якщо вони розділять нас…

— Вони розділять.

— Тоді скажи, що відбувається.

— Пізніше.

— Ти вже одного разу сказала, що буде пізніше.

На її обличчі промайнуло щось болісне, та зникло швидше, ніж я встигла зрозуміти.

Марта відчинила двері.

У коридорі стояли Сергій і охоронець, який перевіряв нас при вході. Трохи далі, біля скляних дверей, чекав Бойко.

Сергій зазирнув у кімнату.

— Що тут сталося?

— Нічого, — відповіла Марта. — Анна хотіла поговорити зі мною. Роман вирішив її супроводити.

— Через службовий вхід?

— Вони заблукали.

Сергій подивився на Крата.

— Удвох.

— Великий будинок, — сказала я.

Він перевів погляд на мене.

— Пані Анно, вас шукали.

— Знайшли.

— Пан Вернигора хвилювався.

— Не помітила в бібліотеці.

Марта торкнулася мого ліктя.

Легко, майже непомітно. Попередження.

— Вона злякалася, — сказала вона. — Почула про мене від Романа й вирішила перевірити.

— Вона увійшла в закрите крило, — нагадав Сергій.

— Я дозволила.

— У вас немає права приводити сюди гостей.

— Тоді скажіть Олегу Івановичу, що я порушила правило.

Сергій не відповів.

Він міг наказувати охоронцям, водіям, Ларисі. З Мартою все було складніше.

Бойко підійшов ближче.

— Крате, підемо поговоримо.

— Я вже наговорився.

— Це не запрошення.

Крат глянув на мене.

Ми домовлялися не зникати одне від одного. Угода протрималася менше доби.

— Я залишаюся з Анею, — сказав він.

— Ні, — втрутилася Марта. — Вона буде зі мною.

— Саме цього я й не хочу.

— Тебе ніхто не питає.

— Марто…

— Досить!

Вона підвищила голос уперше.

Не сильно. Однак усі в коридорі замовкли.

— Ти вже один раз вирішив, кому мене можна віддати, кому можна повідомити й куди я маю їхати. Більше не треба.

Крат зблід.

Сергій ледь помітно всміхнувся.

— Романе, — сказала я. — Іди.

Він подивився на мене так, ніби я теж стала частиною поганої домовленості.

— Ти не знаєш…

— Знаю. Одна хвилина на суперечку. Ми її витратили.

Це були його слова.

Крат зрозумів.

Не погодився, але зрозумів.

— Де зустрінемося? — запитав він.

— Біля гардероба.

Сергій засміявся.

— Ніхто сьогодні не йде через гардероб.

Марта різко повернулася до нього.

— Вона моя гостя.

— Пан Вернигора має інші плани.

— Передайте йому, що спершу я закінчу розмову.

Сергій нахилив голову, ніби оцінював її. Потім кивнув охоронцю.

— Проведи Крата вниз.

Охоронець торкнувся Романового плеча.

Той навіть не глянув на руку.

— Не чіпай.

— Тоді йдіть самі.

Крат рушив коридором. Біля Бойка зупинився, щось сказав йому зовсім тихо. Бойко не відповів.

Перед тим як зникнути за скляними дверима, Роман озирнувся.

Я кивнула.

Не тому, що все було добре.

Просто іншого сигналу не мала.

Марта зачинила кімнату й пішла в протилежний бік.

— Ходімо.

— Куди?

— Тут говорити не можна.

— А в тій кімнаті можна було?

— Там є камера без звуку. У коридорі пишеться все.

Я глянула на пейзажі на стінах. У різьбленій рамі однієї картини справді темніла маленька крапка.

Ми зайшли в службовий ліфт.

Марта приклала картку до панелі й натиснула кнопку першого поверху. Ліфт був новий, тихий. На дзеркальній стіні я побачила нас поруч.

Колись нас часто приймали за сестер. Однаковий зріст, темне волосся, схожий овал обличчя. Тепер подібність майже зникла.