6. Маєток Вернигори

Старий телефон Марти лежав на столі без основної батареї.

Екран уже згас, але повідомлення я запам’ятала:

Приведіть Анну сьогодні. Роман уже знає дорогу.

Крат узяв викрутку й підчепив пластикову накладку біля камери. Вона не піддавалася. Він змінив інструмент, натиснув сильніше — корпус хруснув.

— Обережно, — сказала я.

— Намагаюся.

— Не схоже.

— Можеш сама.

Я не відповіла.

Під накладкою знайшлася тонка срібляста пластина, схожа на екранування. Крат підняв її пінцетом.

Під нею був ще один акумулятор.

Плоский, не більший за поштову марку, припаяний двома дротами просто до плати.

— Так було раніше? — запитала я.

— Я не розбирав телефон повністю.

— Сім місяців зберігав і не перевірив?

— Він не вмикався.

— Як бачиш, вмикався.

Крат не став сперечатися.

Він перерізав дроти маленькими кусачками. Екран блимнув і остаточно згас.

— Цього вистачало для повідомлень?

— Могло вистачати, щоб коротко вийти на зв’язок. Або передавати місце розташування.

— Звук?

Його рука зупинилася.

Ми обоє подивилися на телефон.

Він лежав у кімнаті весь вечір.

На столі. За кілька метрів від дивана.

Мені раптом стало холодно, хоча в будинку було тепло.

— Міг записувати? — запитала я.

— Не знаю.

— Не треба мене заспокоювати.

— Я не заспокоюю.

Крат загорнув апарат у кілька шарів фольги, поклав у металеву коробку й відніс до комори. Повернувшись, перевірив вікна ще раз.

— Червона крапка у дворі могла бути камерою, — сказав він.

— А могла бути людиною з телефоном.

— Так.

Я підняла з підлоги свою футболку. Папери ми вже зібрали, але одяг і досі лежав де доведеться.

— У них у таблиці було написано, що наше зближення прогнозоване.

Крат дивився у вікно.

— Бачив.

— Тебе це не турбує?

— Турбує.

— Не помітно.

— А що я маю зробити?

— Не знаю.

— Я теж.

Він засунув штору так, щоб не лишилося навіть вузької щілини.

— Те, що вони очікували певної реакції, не означає, що вони її створили.

— Вони звели нас в одному місці, підкинули карту з твоїми ініціалами, показали відео Марти.

— Так.

— А ми зробили саме те, що було написано.

Крат повернувся до мене.

— Ти шкодуєш?

Я одягнула футболку.

— Не зараз.

— Це відповідь?

— Та, яку маю.

Він кивнув.

Не образився. Не почав переконувати, що все було справжнім. Не торкнувся мене.

Це допомогло більше, ніж будь-яка правильна фраза.

О четвертій ранку ми закінчили роботу.

Зробили три копії матеріалів. Одну флешку Крат сховав у будинку, другу відніс у сарай, третю я зашила у внутрішню кишеню своєї куртки.

Я підготувала лист із таблицею, відео Марти, фотографіями з архіву та номером заяви у поліції. У адресатах були стара редакційна скринька, адвокат, із яким я колись працювала, і журналістка обласного видання.

Відправлення поставила на 01:15 наступної ночі.

Якщо ми повернемося, лист можна буде скасувати.

Якщо ні — принаймні матеріали перестануть належати лише нам.

— Чому перша п’ятнадцять? — запитав Крат.

— Вечір починається о сьомій. Шість годин вистачить.

— А якщо не вистачить?

— Тоді лист піде.

— Разом із нашими прізвищами.

— Моє і так у них.

— Моє теж.

— Тоді проблеми немає.

Крат не погодився, але й не попросив скасувати.

На звороті запрошення ми намалювали приблизний план маєтку.

Крат пам’ятав головний зал, їдальню, кухню, чорні сходи й західне крило. Там була кімната з темними шпалерами, яку він бачив кілька років тому.

— На відео могла бути інша кімната, — сказала я.

— Могла.

— Шпалери не унікальні.

— Ні.

— Але ти думаєш, що це маєток.

— Думаю.

— Через що?

— Відлуння. У тій кімнаті високі стелі. І золотий малюнок ішов не смугами, а великими гілками. Я запам’ятав.

— Ти дуже уважний до шпалер.

— Там допитували жінку, яка через день відмовилася від усіх свідчень.

— Про що вона говорила до цього?

— Про медичний центр. Їй дали таблетки, після яких вона кілька днів майже нічого не пам’ятала.

— Де вона тепер?

— Не знаю.

Крат замовк.

— У маєтку нас розділять, — сказав він.

— Не обов’язково.

— Мене Вернигора терпить лише тому, що хоче показати, що не боїться. Тебе запросив окремо.

— Я не піду з ним далеко.

— Якщо підеш, двері не зачиняй.

— А якщо він сам зачинить?

— Не сідай далеко від виходу.

— Романе, я теж колись працювала в поліції.

— Знаю.

— Тоді не проводь інструктаж як дитині.

— Я не знаю, як інакше.

— Спробуй сказати: «Я хвилююся».

Його обличчя стало незадоволеним.

— Я хвилююся.

— Жахливо прозвучало.

— Ти просила.

— Більше не буду.

Ми дивилися одне на одного через стіл.

Між нами вже було дещо, чого не існувало вчора. Але назви для цього не було. І часу вигадувати її теж.

— Лягай, — сказав Крат.

— Це наказ?

— Побажання.

— Теж погано.

На другому поверсі він показав мені невелику спальню. Чисте ліжко, шафа, стілець, книжка про садівництво на підвіконні.

— Марта тут спала?

— Ні. Її кімната навпроти.

Я подивилася на зачинені двері через коридор.

— Чому не там?

— Бо я не хочу.

Він сказав це коротко, майже грубо.

Я не стала питати.

— Замок не працює, — попередив Крат.

— Поставлю стілець.

— Добре.

Він уже відходив, коли я сказала:

— Романе.

— Що?

— Те, що було внизу…

Крат чекав.