Не ТІкай

5. Будинок навпроти

Марта сиділа на ґанку цього будинку, загорнувшись у чоловічу куртку.

Волосся зібране на потилиці абияк, в одній руці чашка, другою вона закривалася від камери. Марта сміялася. Не робила ввічливий звук, коли хтось сказав щось начебто дотепне, а справді сміялася — із заплющеними очима й закинутою головою.

Я давно не бачила її такою.

На звороті знайомим почерком було написано:

Романе, якщо вона все-таки приїде — не намагайся її врятувати. Просто скажи правду. Хоч раз.

— Коли? — запитала я.

Крат зачинив вхідні двері, але ключ залишив у замку.

Побачив, що я дивлюся, й нічого не сказав.

— У квітні, — відповів він.

— Цього року?

— Так.

За три місяці до її зникнення.

Я перевернула фотографію. Знову подивилася на Марту. На його куртку в неї на плечах. На чашку, яку вона тримала двома пальцями за край, хоча завжди сварилася, якщо посуд був гарячий.

— Вона жила тут?

— П’ять днів.

— Чому?

— За нею стежили.

— І вона прийшла до тебе?

— Увечері. З пляшкою коньяку й папкою.

— Марта не любила коньяк.

— Тому й випила майже сама.

Я поклала фотографію на тумбу.

— Ви були разом?

Крат зняв мокру куртку й повісив на гачок.

Відповідати не поспішав.

— Романе.

— Ні.

— Це все?

— А що ще?

— Пояснення.

— Ми не спали разом.

— Я зрозуміла з першого разу.

— Тоді чого питаєш?

— Хочу знати, чому вона довіряла тобі більше, ніж мені.

Фраза вирвалася раніше, ніж я встигла її зупинити.

Крат подивився на мене.

— Вона тобі не довіряла менше.

— Тоді чому не сказала про тебе?

— Бо знала, що ти приїдеш.

— Я все одно приїхала.

— Саме цього вона боялася.

Я взяла фотографію й показала йому напис.

— Що означає «хоч раз»?

— Те, що написано.

— Ти їй брехав.

— Так.

Відповідь прозвучала надто легко.

— Про що?

— Спочатку — що майже не знаю Вернигору. Потім — що не погодився на його пропозицію. Далі брехні накопичилися.

— Яку пропозицію?

— Допомагати контролювати перевезення в районі.

— Працювати на нього.

— Зробити вигляд, що працюю.

— Марта знала про удавання?

— Не одразу.

Я згадала її голос на мосту.

Він уже один раз привів мене.

— Ти відвіз її до мосту.

— Так.

— І сказав, що там буде джерело.

— Воно мало бути.

— А його не було.

— Не було.

— Після цього вона перестала тобі довіряти?

— Після іншого.

Крат подивився на карту пам’яті, яку все ще тримав у руці.

— Спочатку відкриємо це.

— Ти знову відкладаєш.

— Ти мокра, у тебе кров із коліна, а в карті може бути програма, яка знищить усе при першому підключенні. Я не відкладаю. Я намагаюся не зробити ще одну дурість.

— Звучить незвично.

— Мені теж.

Він пройшов до вітальні.

Я залишилася в коридорі й швидко оглянула будинок.

Праворуч була кухня. Ліворуч — вітальня, далі сходи на другий поверх. Поряд із вхідними дверима висів старий дротовий телефон. Усі вікна зашторені, на підвіконнях нічого зайвого. Крат жив так, наче будь-якої миті мав згадати, чи хтось пересунув чашку на п’ять сантиметрів.

У вітальні на столі вже стояв старий ноутбук, кардридер і кілька перехідників.

— Ти це підготував до мосту, — сказала я.

— Після повідомлення.

— Отже, знав, що ми щось знайдемо.

— Сподівався.

— Чим це відрізняється від того, що роблять вони?

Крат підняв на мене очі.

— Я не саджав тебе в машину.

— Тільки дозволив дійти до неї.

Його обличчя закрилося.

— Ванна ліворуч. Там аптечка.

— Не змінюй тему.

— Я бачу кров на підлозі.

Подивилася вниз.

З порваної штанини справді капало.

— Добре.

Я зробила два кроки й зупинилася.

— Двері не замикай.

— Не замикаю.

— І карту без мене не відкривай.

— Аня.

— Це моя умова.

— Я спочатку зроблю копію.

— При мені.

Крат повільно видихнув.

— Добре.

Ванна була маленька, без вікна. Чиста раковина, стара плитка, два рушники, одна зубна щітка у склянці. Жіночих речей не було.

Не знаю, навіщо я це перевірила.

Мабуть, через фотографію.

Під водою рана на коліні запекла. Я закотила мокрі джинси вище й спробувала вичистити дрібний пісок, але шкіра одразу почала кровити сильніше.

У двері постукали.

— Що?

— Відкрий.

— Зайнято.

— Аптечка в мене.

— Залиш під дверима.

— Ти не бачиш рану нормально.

Я подивилася в дзеркало.

Виглядала так, наче мене кілька разів переїхали різними видами транспорту, але кожен водій зробив це недбало. Розмазана туш, волосся прилипло до шиї, губа знову набрякла.

— Заходь.

Крат відчинив двері й поставив аптечку на підлогу.

— Сідай.

— Сама.

— Я вже почув.

Він дістав антисептик і стерильні серветки.

Я сіла на край ванни.

Крат присів переді мною. Взяв ногу під литкою й підсунув ближче до світла.

— Щипатиме.

— Дякую, лікарю.

— Не сіпайся.

Серветка торкнулася рани.