4. Старий міст

— До мосту не ходи, — повторив Крат.

На екрані все ще висіло голосове повідомлення. Сім секунд. Ім’я Марти над ним виглядало майже непристойно — так буденно, ніби вона просто надіслала мені фото кави або знову забула додати посилання.

Я натиснула відтворення.

— Саво… Старий міст. Двадцять третя сорок. Сама.

Шум. Подих. Потім:

— Не приводь Крата. Він уже один раз привів мене.

Крат простягнув руку до телефона.

— Дай послухати.

— Ти вже чув.

— Нормально.

— А це було ненормально?

— Аня.

Я відступила, притиснувши телефон до грудей.

— Спочатку скажи, куди ти її привів.

Він оглянув вулицю. У вікні відділку хтось стояв за жалюзі. Коли я підняла голову, тінь відійшла.

— Не тут.

— Звісно.

— У повідомленні є дата?

— Сьогоднішня.

— Це дата пересилання. Не запису.

— Голос її.

— Я знаю.

— Тоді чого ти хочеш довести?

Крат потер обличчя долонею. Виглядав так, ніби не спав довше за мене, тільки навчився краще це приховувати.

— Старий міст використовували раніше. Для зустрічей, передачі речей, пересадок із однієї машини в іншу. Там три під’їзди й мертва зона між камерами на трасі.

— Ти возив туди Марту?

— Один раз.

— Навіщо?

— Вона мала зустрітися з людиною, яка обіцяла передати список номерів машин.

— Хто ця людина?

— Не прийшла.

— Імені теж не було?

— Було. Фальшиве.

— Після мосту Марта зникла?

— Через одинадцять днів.

Я відкрила нотатки й записала. Крат стежив за моїми пальцями.

— Що ти робиш?

— Запам’ятовую твою версію.

— Думаєш, вона зміниться?

— У людей із секретами зазвичай покращується з часом.

— Якщо записали розмову старим повідомленням, тебе просто витягують із кімнати.

— А якщо запис свіжий?

— Тоді Марту змусили його зробити.

— Отже, вона жива.

— Можливо.

Це слово я вже ненавиділа.

— І ти пропонуєш не йти.

— Так.

— Навіть якщо там вона?

— Особливо якщо там вона. Жива Марта не стала б кликати тебе саму на міст.

— У повідомленні вона просить не приводити тебе.

— Саме тому.

Я подивилася на час.

12:31.

До зустрічі було більше одинадцяти годин. Достатньо, щоб зібрати інформацію, перевірити підходи, придумати план.

І достатньо, щоб люди, які прислали запис, підготувалися краще.

— Я піду, — сказала я.

Крат навіть не здивувався.

— Тоді без телефона.

— Ні.

— По ньому тебе ведуть.

— По ньому зі мною зв’язується Марта.

— З тобою зв’язується хтось із її акаунта.

— Це не те саме.

— Для тебе вже те саме.

Я сховала телефон у кишеню.

— Ти все одно прийдеш.

— Так.

— Тоді навіщо сперечаєшся?

— Раптом сьогодні станеться диво й ти послухаєш.

— Не твій день.

— Я помітив.

Він кинув погляд у бік відділку, потім пішов.

— Куди?

— Додому.

— І все?

— А що ти хочеш? Щоб я прив’язав тебе до батареї?

— Спробуй.

Крат зупинився.

На секунду мені здалося, що він справді уявив. Не батарею — саму можливість зупинити мене силою. Йому ця думка не сподобалася. Мені теж.

— О десятій будь у кімнаті, — сказав він.

— Навіщо?

— Перевірю, чи ти ще там.

— Не стеж за моїм вікном.

— Засунь штору.

Він пішов, не дочекавшись відповіді.

Я повернулася до редакції.

Ніна Яківна вже зачинила підвал і сиділа нагорі за столом, їла гречку з пластикового контейнера. Коли побачила мене, не запитала, як пройшла розмова в поліції.

— Мені потрібна карта району, — сказала я.

— У телефоні є.

— Стара. З дорогами до промислової зони.

Вона витерла кутик рота серветкою.

— Куди зібралися?

— До мосту.

Ложка в її руці зупинилася.

— Нового чи старого?

— Старого.

— Туди ввечері не ходять.

— Чому?

— Бо немає чого.

— Мені є.

Ніна закрила контейнер.

— Ви всі думаєте, що якщо назвати дурість необхідністю, вона перестане бути дурістю.

— Марта теж ходила?

— Так.

Відповідь прозвучала без паузи.

— Сама?

— Першого разу — з Кратом.

— А другого?

Ніна Яківна відвернулася до шафи.

— Я не рахувала.

Вона дістала з нижньої полиці складену карту. Папір пожовтів на згинах, назви сіл були надруковані ще старим шрифтом.

— Насосна станція тут. Міст — вище. Після паводку частину настилу міняли, але не всю. Лівий бік гнилий.

Я провела пальцем по дорозі.

З боку міста до мосту вела вулиця. На іншому березі починалася промислова зона: склади, стара насосна, колишній консервний цех. Нижче вздовж води йшла стежка, якої не було на сучасній карті.

— Тут можна пройти?

— Можна. Питання — куди.

— На трасу?

— Якщо не заблукаєте в очереті.

Я сфотографувала карту.

— Ніно Яківно, хто знав, що Марта ходила на міст?

— Я знала. Крат. Людина, з якою вона мала зустрітися.

— Поліція?

— Крат тоді вже не працював. Але він розповів одному колишньому колезі.

— Стецю?

— Не знаю.

Вона складала карту повільніше, ніж треба.

— Ви знаєте, — сказала я.

— У моєму віці багато чого знаєш. Просто не все хочеться говорити.

— Через страх?

— Через досвід.

— Різниця?

— Страх минає. Досвід — ні.

Я подивилася на неї.

— Марта після тієї зустрічі приходила?

— Так.

— Що сказала?

Ніна Яківна поправила окуляри.

— Що Крат зробив помилку.

— Яку?

— Повірив не тій людині.

— Кому?

— Цього вона не сказала.

— А потім?