3. Людина, якій ти повіриш першою

Я прокинулася о шостій сорок дві від того, що в коридорі впала ложка.

Звичайний звук. Метал об лінолеум, коротке Галинине бурмотіння, вода з крана. Тіло все одно смикнулося раніше, ніж я розплющила очі.

Ніж лежав під долонею.

Я повільно прибрала палець із леза й сіла.

Вночі мені все-таки вдалося заснути. Хвилин на сорок, може, на годину. Шия затекла від стіни, права нога оніміла. Ліжком я так і не скористалася.

Чашка стояла біля подушки.

Чаю в ній залишилося приблизно на палець. Учора, коли я вилізла у вікно, склянка була майже повною. Я не пила, але хтось дуже хотів, щоб уранці я почала в цьому сумніватися.

Браслет №17 лежав поруч.

Порвану нитку з дверей прибрали. Один кінець ще тримався на ручці, другий зник.

Я сфотографувала чашку й покривало. Потім за допомогою серветки переставила склянку на стіл і накрила пакетом. У серіалах у таких випадках приїжджають експерти, збирають зразки й за годину називають склад препарату. У Вільхові я могла хіба що занести чай до місцевої лабораторії й особисто повідомити людям, які мене стежать, що саме хочу перевірити.

Ноутбук залишився відкритим на повідомленні Марти.

Третя точка не про місце.
Третя — про людину, якій ти повіриш першою.

І нижче:

Якщо Крат тебе зупинив, він ще не вирішив, кому тебе віддати.

Я перевірила властивості файла. Його створили в той самий день, що й решту матеріалів. Отже, він міг лежати в архіві від початку й не відображатися через налаштування. Міг з’явитися після синхронізації. Міг бути доданий віддалено, поки телефон мав доступ до мережі.

Жодна версія не подобалася.

Я скопіювала весь архів на дві флешки. Одну поклала під устілку черевика, другу засунула в розріз підкладки валізи. Сам файл із третьою точкою окремо переслала на пошту, яку не використовувала кілька років.

Потім відкрила чернетку листа й написала:

Я у Вільхові. Якщо зі мною щось станеться, перевірте вкладення. Не передавайте матеріали місцевій поліції.

Адресата не додала.

Лист без адресата був схожий на розмову із собою, зате не міг нікуди випадково піти.

У ванній я довго тримала обличчя під холодною водою. Губа виглядала краще, ніж учора, але синяк під оком став темнішим. Його вже не приховав би тональний крем. Я й не стала пробувати.

На кухні Галина Степанівна смажила картоплю.

Пахло цибулею, олією й міцною кавою. На столі стояли дві тарілки, ніби господиня заздалегідь знала, що я вийду.

— Сідайте, — сказала вона. — Охолоне.

— Я не голодна.

— У вас живіт бурчить.

Я сіла.

Галина поклала переді мною виделку й повернулася до плити. На ній був той самий фартух із дрібними квітами. Рукави кофти закочені, на правому зап’ястку старий опік.

Я відламала шматок хліба, але їсти не почала.

— Хто заходив до моєї кімнати?

— Вночі?

— Іншого часу я не пропоную.

Вона вимкнула конфорку й поставила сковорідку на дерев’яну дошку.

— Я не заходила.

— У вас є запасний ключ.

— Є.

— Де він?

Галина кивнула на шафу біля холодильника.

— У бляшанці з ґудзиками.

— Її можна відкрити?

— Якщо руки є.

— Хтось іще знає?

— Усі, хто колись жив у цьому будинку, бачили, де лежать ключі. Я їх не ховаю.

— Дуже зручно.

— Для мене — так.

Вона сіла навпроти й почала їсти. Повільно, не дивлячись на мене.

— Чай теж не ви переставили?

— Я лишила біля дверей.

— Його майже випили.

— То, може, ви пили.

— Ні.

— Добре.

— Що добре?

— Що не пили.

Галина підчепила картоплину виделкою.

Я почекала, але пояснювати вона не збиралася.

— Що було в чаї?

— М’ята, меліса, сушене яблуко.

— І все?

— Вода. Цукор не клала.

— Він мав гіркий запах.

— Меліса гірчить.

— А металевий присмак?

Вона нарешті підняла очі.

— У вас губа розбита.

Розумна відповідь. Цілком правдоподібна.

Мені це не сподобалося більше, ніж відверта брехня.

— Лариса дала вам мій новий номер?

— Дала.

— Коли?

— Учора.

— До мого приїзду?

— Звісно. Як би я дізналася, хто їде?

— Ви мені не дзвонили.

— Автобус приїхав вчасно.

— Ще комусь номер передавали?

— Ні.

— Ви впевнені?

Галина відклала виделку.

— Дівчино, я не веду журнал, кому що сказала. Могла записати на папірці біля телефона. Могла назвати Ларисі вголос, перевіряючи. У мене не секретний об’єкт.

— А кімната?

— Що кімната?

— Скільки жінок у ній жило?

— Ви це вже питали.

— І ви не відповіли.

— Бо не рахувала.

— Люба жила?

Галина витерла пальці об серветку.

— Яка Люба?

— Темноволоса. Світла куртка. Приїхала 2021 року.

— Може, й жила.

— Вона зникла.

— Люди часто не прощаються з господарями.

— Її розшукували.

— Мене ніхто не питав.

— Поліція?

— Ніхто.

Галина сказала це спокійно, але в голосі щось змінилося. Не страх. Швидше давня образа, яку вона вже не збиралася пояснювати.

— А Оксана Мельник?

— Не пам’ятаю.

— Її ініціали на підвіконні.

— За стільки років там могли видряпати хоч Конституцію.

— Ви завжди так відповідаєте?

— Коли чужа людина приходить на кухню й заводить допит — так.

— Чужих ви пускаєте без паспорта.

— Мені Лариса сказала, я пустила.

— Ви їй довіряєте?

Галина знову взяла виделку.

— Ні.

Відповідь прозвучала настільки просто, що я не одразу знайшлася.

— Тоді чому послухалися?

— Бо вона платить.

— За кімнату?

— За те, щоб я не ставила зайвих питань.