2. Точка 2

Спати я не збиралася.

Принаймні найближчі кілька годин.

Я вимкнула верхнє світло й залишила настільну лампу. Вона була стара, з жовтим пластиковим абажуром, під яким зібралися мертві мошки. Світла вистачало на ліжко, тумбу й шматок підлоги. Кути кімнати залишилися темними.

Браслет №17 лежав переді мною.

Я не торкалася його голими руками після першого разу. Загорнула в пакет із-під серветок і поклала на чистий аркуш. Відбитки на паперовій поверхні навряд чи збереглися, але звичка поводитися з речами обережно пережила і службу, і звільнення.

На внутрішньому боці браслета була тонка сіра смужка. Бруд, косметика або слід від шкіри. Застібка не зламана. Його зняли акуратно.

Я сфотографувала номер і збільшила знімок.

Чорний маркер. Цифри писала одна людина або хтось, хто дуже старався писати однаково: одиниця з коротким гачком угорі, сімка перекреслена посередині.

На руці Люби у файлі номер не читався.

Я відкрила фото й довго крутила його на екрані. Зображення було стиснуте, зап’ясток розмило. Можна було переконати себе, що там теж сімнадцять. Або чотирнадцять. Або будь-які дві цифри, якщо достатньо довго дивитися.

З коридору долинув звук води. Потім грюкнула кришка каструлі.

Галина Степанівна не спала.

Я підійшла до дверей і перевірила ручку. Ключ повертався туго, засув тримався на двох старих шурупах. Один уже трохи вийшов із дерева. Якби хтось ударив плечем, двері витримали б хіба що з ввічливості.

У косметичці знайшлася котушка чорної нитки. Я прив’язала один кінець до ручки, другий — до ніжки стільця. Не сигналізація, але при відкриванні нитка мала натягнутися або порватися.

Потім перевірила вікно.

Рама піддалася зі скрипом. Надворі було темно, тільки в калюжі під ринвою тремтіло світло з кухонного вікна. Земля дощем розмокла, клумба перетворилася на чорну кашу. Звідси можна було вибратися у бічний двір, обійти будинок і вийти до хвіртки, не проходячи коридором.

Я вже збиралася зачинити вікно, коли помітила подряпини на підвіконні.

Дві літери.

О. М.

Їх видряпали біля самого краю, там, де фіранка торкалася дерева. Не ножем — лінії були криві, місцями подвійні. Можливо, шпилькою або ключем.

Оксана Мельник.

Двадцять три роки. Зникла у 2011-му. Приїхала у Вільхів шукати роботу. Родичів у районі не мала. Могла залишити місто добровільно.

Я бачила її фотографію у скані газети: худе обличчя, пряме світле волосся, серйозний погляд. Знімок, схоже, взяли з паспорта або студентського квитка.

Подряпини нічого не доводили. У Вільхові могла жити інша О.М. Або попередня квартирантка залишила ініціали від нудьги.

Але Марта поклала вирізку про Оксану в той самий архів, де було фото цієї кімнати.

Я присіла й оглянула підвіконня ближче. У щілині між рамою і стіною застрягло щось темне. Я підчепила це пилочкою для нігтів.

Ґудзик.

Маленький, синій, із клаптиком нитки.

Поклала його поруч із браслетом.

Під шафою знайшлася крапля воску. На батареї — кілька подряпин, одна над одною. Це могли бути сліди від меблів. Могли — позначки.

Я зупинилася.

У якийсь момент пошук перестає бути способом отримати відповіді й стає способом не думати. Можна годину вимірювати подряпини, фотографувати пил, розглядати ґудзик, аби не поставити просте питання:

чому людина, яка прислала мені повідомлення, знала, що я відкрила папку?

Варіантів було небагато.

Телефон заражений.

У кімнаті камера.

Хтось бачить екран у вікно.

Повідомлення надіслали навмання, а час збігся.

Останній варіант подобався найбільше, тому я відкинула його першим.

Я вимкнула телефон і поклала екраном униз. Потім пройшлася кімнатою з ліхтариком, перевіряючи розетки, датчики, щілини у меблях. Нічого очевидного.

У дзеркалі відбивалася жінка з розпухлою губою, яка світила ліхтариком у вентиляційну решітку й дуже старалася не виглядати так, ніби втрачає розум.

Марта б сказала, що виглядаю саме так.

Я майже почула її голос:

— Саво, параноя — це коли тебе ніхто не переслідує.

У дверях тихо клацнуло.

Нитка натягнулася.

Я встигла схопити з тумби важкий скляний попільничок, який до цього вважала просто потворним предметом інтер’єру.

Двері відчинилися сантиметрів на десять.

— Не бийте, — сказала Галина Степанівна. — Чай розіллється.

Вона стояла в коридорі з гранованою склянкою в металевому підскляннику. На старому фартуху темніли мокрі плями. Волосся вона вже розпустила, зібравши в низький хвіст.

Я опустила попільничку.

— Я замикала.

— Я знаю.

— Тоді навіщо відчиняли?

— Постукала. Ви не чули.

Нитка залишилася цілою. Галина не зайшла, тільки натиснула на двері настільки, щоб побачити мене.

— Ключ у вас один? — запитала я.

— Від вашої кімнати?

— Від моєї кімнати.

— У мене запасний.

— Ви не сказали.

— Ви не питали.

Вона поставила чай на підлогу біля порога.

— Там м’ята й меліса. Після дороги заснете.

— Не хочу спати.

— Усі так кажуть першої ночі.

Я не нахилилася по чай.

Галина помітила нитку між ручкою і стільцем. Обличчя не змінилося, але погляд затримався.

— Мишей ловите?

— Людей.

— Це дорожче.

Вона вже збиралася йти.

— Оксана Мельник жила в цій кімнаті?

Галина Степанівна повернула голову.

— Хто?

— Оксана Мельник. Зникла у 2011 році.

— Я багато людей пускала.

— Її пам’ятаєте?

— Одинадцятий рік… — Вона помовчала, ніби рахувала не роки, а імена. — Світленька була?

— На фото світле волосся.

— Може, й була.

— Вона видряпала ініціали на підвіконні.

— Тут до вас десятки людей жили.

— Десятки жінок?

— Чоловіки теж дряпають меблі. Особливо коли вип’ють.