1. Файл, який не треба було відкривати

Автобус виїхав із Києва о двадцять першій десять.

Я перевірила це тричі: на електронному квитку, на годиннику над водієм і в телефоні, який купила дві години тому за готівку. Коли дуже боїшся помилитися, починаєш контролювати речі, що від тебе не залежать. Час відправлення. Номер місця. Погоду. Заряд батареї.

Сорок три відсотки.

До Вільхова мало вистачити.

Я сиділа біля вікна на передостанньому ряду. Місце вибрала невдало: за спиною залишалося ще двоє сидінь, і щоразу, коли там хтось ворушився, між лопатками починало свербіти. Пересісти було нікуди. Автобус заповнили майже повністю — люди поверталися з роботи, везли сумки, коробки, одну клітку з курми й кота в пластиковій переносці. Кіт нявкав через рівні проміжки часу. Курям було байдуже.

Я поклала валізу між колінами й ще раз перевірила кишені.

Гаманець. Паспорт. Готівка в конверті. Новий телефон.

Старий лежав на дні сумки, вимкнений і загорнутий у два шари харчової фольги. Я розуміла, як це виглядає. Ще тиждень тому сама посміялася б із людини, яка возить телефон, наче бутерброд.

Тепер було не смішно.

У темному вікні відбивалося моє обличчя. Лівий кут губи розпух, під оком наливалася синява. Тональний крем, куплений дорогою на автостанцію, протримався хвилин двадцять. Потім скотився біля носа й лише підкреслив усе, що мав приховати.

Я витерла його серветкою.

Чоловік у під’їзді вдарив мене відкритою долонею. Перший раз. Другий — кулаком, але незручно, збоку, тому зуби залишилися на місці. Після цього він нахилився так близько, що я відчула запах м’ятної жуйки.

— Забудьте про подругу, Анно Сергіївно.

Він знав по батькові.

Це було гірше за удар.

У заяві, яку я подала після зникнення Марти, моє по батькові стояло на першій сторінці. Там же були адреса, два номери телефону й список людей, із якими я говорила. Черговий запевнив, що матеріали нікуди не підуть.

Можливо, він не брехав.

Можливо, їх ніхто нікуди не носив. Просто дав подивитися потрібній людині.

Після служби я довго вчилася не ділити світ на своїх і чужих. Урешті з’ясувалося, що ділити треба інакше: на тих, хто вже продав інформацію, і тих, хто ще не отримав пропозицію.

Автобус сіпнувся на світлофорі. Валіза вдарила мене по гомілці.

Я притиснула її сильніше.

З квартири взяла тільки те, що встигла скласти за сорок сім хвилин: дві пари джинсів, білизну, светр, зарядки, ноутбук, аптечку. Зубну щітку забула. У холодильнику залишила відкриту банку оливок, у ванній — мокрий рушник, на плиті — чайник із водою.

Двері замкнула на один оберт.

Руки тремтіли так, що вдруге ключ не потрапив у замок. Я вирішила не витрачати час, спустилася сходами й уже надворі згадала, що залишила світло в коридорі.

Дрібниця.

У такі моменти весь світ складається з дрібниць, які ти більше не можеш виправити.

Марта зникла дев’ять днів тому.

Її останнє голосове повідомлення тривало дванадцять секунд. Марта сказала, що передзвонить, коли вийде з будівлі. На задньому плані грюкнули двері, хтось засміявся, вона тихо вилаялася — і запис обірвався.

За два дні з’явився свідок, який нібито бачив її на автостанції у Вільхові. Обличчя на камері було нечітке. Темне пальто, каптур, сумка через плече. Поліція вирішила, що цього недостатньо.

Мені вистачило.

Марта згадувала Вільхів раніше. Один раз, у барі біля Палацу спорту, де ми пили джин, розведений льодом і поганими рішеннями.

— Там люди зникають дуже акуратно, — сказала вона.

— Це як?

— Їх ніхто не тягне в машину. Їм дають адресу, роботу, кімнату. Вони самі купують квиток.

Я тоді перепитала, чи вона знову лізе у справу без погодження. Марта відмахнулася й замовила ще по одній.

Більше ми до Вільхова не поверталися.

Після її зникнення я намагалася знайти той вечір у пам’яті: у що вона була вдягнена, чи називала чиєсь ім’я, чому взагалі заговорила про це місто. Згадувала музику, липкий стіл, офіціантку з татуюванням на шиї. Все, крім потрібного.

За вікном закінчилися багатоповерхівки. Потягнулися заправки, склади, темні майданчики з вантажівками. У салоні хтось відкрив контейнер із котлетами. Запах часнику швидко переміг цитрусовий освіжувач.

Я дістала новий телефон.

На ньому були тільки карти, пошта, месенджер і файл, який я перекинула зі старого перед тим, як вимкнути його.

НЕ_ТІКАЙ.zip

Марта надіслала архів за годину до зникнення. Без пояснення. Наступне повідомлення було порожнім — тільки час відправлення.

Дев’ять днів я його не відкривала.

Спершу тому, що сподівалася почути пояснення від неї самої. Потім боялася запускати файл на робочому ноутбуці. Після візиту до моєї квартири стало очевидно, що відкладати більше нікуди.

Той, хто заходив, нічого не вкрав.

Витягнув шухляди, переглянув книжки, зняв задню кришку ноутбука. А на клавіатурі залишив суху вільхову сережку — тонку коричневу гілочку, яку я спочатку прийняла за дохлу комаху.

Через кілька годин Лариса написала:

Вільхів. Там тихо. Є кімната на тиждень. Господиня надійна.

Я дивилася на слово «Вільхів», поки екран не згас.

Лариса працювала юристкою в організації, що допомагала жінкам після домашнього насильства, переслідувань і конфліктів із людьми, яких у поліції називають впливовими. Ми познайомилися через Марту. Я не назвала б нас подругами, але кілька разів вона справді допомагала: знаходила адвоката, витягувала записи з реєстрів, домовлялася про безпечне житло для свідка.

Коли я подзвонила їй після нападу, вона не здивувалася.

Це мало мене насторожити.

Натомість я зраділа, що хтось говорить спокійно й не питає, чи не перебільшую.

— Їдь сьогодні, — сказала Лариса. — Речей бери на тиждень. Решту потім.

— Чому Вільхів?

— Бо там ніхто не шукатиме.

— Марту там бачили востаннє.