Глава 6

Оріяна зайшла у кухню. Едмонд кудись полетів. Ох, він і далі накладає такі чари, щоб вона не змогла вийти за межі замку.
Дівчина привіталася з Ольвісом.
— Слухай, а як ти продукти заносиш? — запитала вона.
— Та… є один прохід для слуг.
Кухар якраз щось помішував, а потім різко зупинився, ніби зрозумів, що сказав зайве.
— А де він?
Ольвіс різко спинився.
— Не питай більше! Я й так забагато тобі сказав!
Оріяна зробила крок уперед. Меч із магії виріс у її руках, світло його ледь просвічувало кухню. Вона відчула невидиму стіну, що Едмонд наклав, і серце забило швидше.
— Кажи, де вихід! — її погляд сповнив страху Ольвіса.
— Ти не зможеш сама піти з цих місць… — пробурмотів він. — Ми на острові. Тут людей мало. І тебе ніхто не наважиться перевести на материк.

Едмонд підлетів до будинку нотаріусів і помітив короля Тарвіана із його слугами здалеку. Його чорне тіло зливалося з тінню дерев, лише очі блищали, уважно слідкуючи за кожним рухом. Серце трохи стислося — все треба було робити обережно. Король сам, ніяких прихованих загроз, ніхто не підкрадається збоку.
Лише переконавшись у безпеці, Едмонд плавно знизив висоту і приземлився на галявині поруч із будинком. Тиша навколо нагадувала затримане дихання перед вирішальним моментом.
— Тарвіане, — промовив він низьким голосом, — ти сам?
Король підняв брову, не приховуючи здивування.
— Я сам. І ти теж не зі свого дому, — відповів Тарвіан, спостерігаючи за величезним чорним тілом дракона.
Очі Едмонда блищали холодом. «Він пам’ятає обіцянку… чи робить вигляд, що забув?» — промайнуло в думках.
Раптом спогади накрили його, як хвиля: тоді Тарвіан стояв серед руїн і обіцяв копальні за те, що Едмонд зупинить навалу чудовиськ.
"Порятунок королівства — твій обов’язок," — сказав тоді король, роблячи вигляд, що нічого не обіцяв.
Едмонд відчував гнів і роздратування. Все, що він нажив сам, без допомоги родини, тепер мало стати засобом для виконання чужих обіцянок…
— Ти пам’ятаєш нашу розмову? — запитав він спокійно, але голос тремтів від прихованої напруги.
— Про що саме? — король посміхнувся, роблячи вигляд, що не розуміє натяку.
— Про копальні, — сказав Едмонд, і невидима лють піднялася у його чорних очах.
Тарвіан зробив вигляд, що нічого не пам’ятає. І обидва зрозуміли: ця зустріч стане випробуванням для хитрості та сили.
— Тарвіане, тобі краще згадати й віддати мені обіцяне, — промовив Едмонд, його очі блищали холодом. — Адже твоя дочка у мене.
— Що з Оріяною? — король зробив крок уперед, намагаючись приховати страх.
— Вона в безпеці, — ледве посміхаючись, відповів Едмонд.
— Де? — голос Тарвіана тремтів, хоча він намагався здаватися спокійним.
Едмонд нахилив голову, а чорна луска на сонці майже злилася з тінню дерев.
— Ти думаєш, я скажу? — промовив він повільно. — Отримаєш її назад після того, як я отримаю обіцяне.
— Добре. Тоді Оріяну приведеш ти сам, після того підписуєш документи про копальні.
Напруга повисла у повітрі. Король намагався здаватися владним, але кожне його слово давало зрозуміти, що він контролює лише вигляд, а реальна сила на боці Едмонда.
— Тоді післязавтра приходь сам, — сказав король, намагаючись відновити авторитет.
Едмонд лишився стояти мовчки. Чорні очі блищали холодом, серце стискалося від обурення й роздратування. Він зробив крок уперед і тихо поетів, ледве шепочучи, але так, щоб кожне слово відчулося королю:

"Копальні твої, Тарвіане, але ціна висока.
Дочка твоя в безпеці — а ти сам дізнаєшся, що таке слова й обіцянки."