Глава 3

Ранок у палаці почався з тривоги.
Слуги говорили пошепки, вартові ходили швидше, ніж зазвичай, а радники вже втретє за ніч заходили до тронної зали. Принцесу не знайшли ні в покоях, ні в саду, ні в храмі.
Король Тарвіан не спав.
Він стояв біля вікна, стискаючи руками холодний кам’яний підвіконник, і дивився на подвір’я, де метушилися люди.
— Обшукали все? — його голос був тихим, але в ньому дзвеніла сталь.
— Так, Ваша Величносте. Жодних слідів боротьби. Вартові нічого не чули.
— Неможливо… — прошепотів він. — Оріяна не могла просто зникнути.
У цей момент двері відчинилися.
— Лист для короля.
— Від кого?

— Невідомо. Його залишили на сходах.
Тарвіан вихопив пергамент із рук слуги.
Печатки не було.
Лише кілька рядків.
Він почав читати — і зблід.
"Ви обіцяли мені дещо за роботу.
Якщо хочете повернути дочку назад живою й здоровою — згадайте, хто я, і виконайте свою обіцянку.
Тільки тоді Оріяна повернеться додому."
Рука короля здригнулася.
— Ваша Величносте? — обережно озвався радник.
Тарвіан повільно опустив лист.
У його очах з’явилося те, чого ніхто не бачив уже багато років.
Страх.

— Вийдіть усі.
— Але…
— ЗАЛИШІТЬ МЕНЕ!
Коли двері зачинилися, він знову подивився на рядки.
— Невже… ти… — прошепотів він.
Перед очима спливли спогади, які він так старанно ховав усі ці роки.
Полум’я.
Клятва.
І чоловік, якому він пообіцяв нагороду… але не виконав обіцяного.
Тарвіан повільно опустився в крісло.
— Що ж ти наробив… — прошепотів він сам до себе. — І що тепер вимагатимеш?
Він стиснув лист у руці.

— Я поверну тебе, доню. Чого б це не коштувало.
Але в глибині душі він уже знав:
платити доведеться за старі гріхи.

— Я поверну тебе, доню. Чого б це не коштувало.
Але в глибині душі він уже знав:
платити доведеться за старі гріхи.

Коли Едмонд повернувся до замку, коридори зустріли його звичною тишею.
Він ніс у руках речі, які наказав підготувати для Оріяни — чистий одяг, теплий плащ, кілька дрібниць, що мали зробити кімнату придатною для життя.
Відчинив двері.
Порожньо.
Погляд миттєво став холодним.
У коридорі саме проходив слуга.
— Де дівчина? — голос Едмонда пролунав так різко, що той здригнувся.
— У… у зброярні, мій пане.
Речі впали на підлогу.
Едмонд уже біг.

Він розбереться, чому її не замкнули. Пізніше.
Двері до зброярні розчахнулися від одного руху його руки.
Оріяна стояла посеред зали.
У вузьких вікнах горів холодний денний світ, блищала сталь на стінах, а в її руках був меч.
Вона рухалася впевнено.
Крок — поворот — удар.
Без метушні.
Без страху.
Едмонд завмер на мить, спостерігаючи.
Вона вміє.
Оріяна помітила його у віддзеркаленні металу.
Обернулася.
— Хто тобі дозволяв сюди прийти?! — різко кинув він.
— Я сама собі дозволила, — відрізала вона. — Треба ж мені від тебе захищатися.
Вона не чекала.
Напала першою.
Швидко. Точно. Без вагань.
Меч просвистів у повітрі.
Едмонд відхилився, але в його очах майнула не злість — здивування.
Другий удар.
Він зрозумів: вона не грається.
У наступну мить повітря здригнулося.
Людська постать зникла.

Перед Оріяною розправив крила дракон.
Вона встигла зробити ще один крок назад, перш ніж його лапи обережно, але невідворотно стиснули її.
Світ знову рвонув угору.
Кілька ударів серця — і двері її кімнати відчинилися від подиху вітру.
Едмонд поставив її на підлогу.
Цього разу без слів.
Двері зачинилися.

Увечері прийшов слуга.
Мовчки поставив тацю з їжею на стіл і так само мовчки пішов.
Оріяна навіть не глянула на нього.
Її погляд ковзнув по кімнаті.
На ліжку лежав одяг.
Новий.
Охайно складений.
Чужий.
Вона підійшла, взяла його в руки, на мить затримала погляд — і просто безладно запхала у шафу.
Без інтересу.
Без подяки.
Без думки про те, що хтось намагався про неї подбати.

Їй було байдуже.
Єдине, чого вона хотіла, — додому.
Не цей замок.
Не ці кам’яні стіни.
Не небо за вікном, у якому вона не знала дороги.
Додому.
І ця думка боліла сильніше, ніж удар об невидиму стіну.