Не те

Був вечір. Ще не сутеніло, але похмура осіння негода вкрила небо важкими сірими хмарами.
Жінка йшла з роботи — втомлена, змерзла. Йшла і мріяла про гарячий чай, теплу ковдру і теплого кота, але знала, що на неї чекає гора посуду, вечеря і невиконане домашнє завдання. Кіт і ковдра зачекають. А чай можна випити одразу.
Вона так задумалася, що не помітила, як налетіла на якогось чоловіка — він саме виходив з аптеки.
— Ой, вибачте, я не хотіла, просто задумалася.
— Та нічого, не смертельно.
Голос якийсь втомлений, ніякий, і хода непевна. Мабуть, якийсь п'яниця або наркоман, автоматично промайнула думка.
А потім очі опустилися вниз.
Протез.
Вона почервоніла, підняла голову, хотіла ще раз вибачитися...
— Це ти...
— Так, я...
Худий, бородатий. Довга, незручна пауза.
— Ти воював?
— Так. А ти? Ти як?
— Та я нічого. Ось із роботи біжу. Вдома син чекає. Треба домашку робити, допомагати, бо сам лінується, не хоче.
Затараторила вона.
«Господи, про що ти? Все не те, не те».
— А ти як?
— Та я теж нічого. Комісували, зараз на реабілітації. А так усе добре. Усе нормально.
І знову пауза. Всередині стільки емоцій, почуттів — і жодного слова, щоб їх висловити.
— Ну, я була рада тебе бачити. Я піду, бо малий дома сам чекає. Вибач, що так на тебе налетіла.
«Знов дурне тараторення. Господи, чому я така дурна».
— Так, звісно. Бувай. Може, ми ще коли зустрінемося.
— Так, так.
І розійшлися...
Втомлена жінка поспішила далі, витираючи непрохані сльози — такі пекучі, такі солоні. Вона поспішала у своє життя.
А військовий стояв на тротуарі й понуро дивився їй услід. Його теж душили сльози — скупі, чоловічі. Одна — непрохана — скотилася по щоці, обпекла спогадами. Він швидко витер її рукою, глибоко вдихнув, а потім повільно пошкандибав далі, у своє життя.