Частина 1

Історії, з якими я вирішив з вами поділитися, сталися в довоєнні роки, коли поліція ще міліцією називалася. 

Баранчук, одягнений у стару куртку і джинси, вирушив до букмекерської контори, розташованої в центрі міста. Він був у доброму гуморі, передчуваючи, як отримає готівку і, можливо, відсвяткує з друзями. У конторі йому видали чорний пластиковий кейс із грішми, попередньо перевіривши документи. Клерк, молодий чоловік в окулярах, попередив, що сума велика, і порадив бути обережним. Баранчук, однак, не звернув на це уваги, радісно стискаючи ручку кейса.

О 14:30 Баранчук вийшов із контори і попрямував додому через знайомий двір — занедбаний, із старими гаражами, дитячими гойдалками і кількома тополями, що гойдалися від вітру. Двір був майже порожнім, лише кілька місцевих бабусь сиділи на лавці біля під’їзду, а вдалині гавкав собака. Лагун і Подолюк, одягнені в темні куртки і балаклави, вислизнули з під’їзду будинку, де ховалися, і пішли за Баранчуком, тримаючись на відстані

Баранчук ішов швидко, тримаючи кейс у правій руці. Він не помітив, як двоє фігур у балаклавах наблизилися ззаду. Подолюк, кремезний і високий, перший кинувся до нього, схопивши за плече і гримнувши:

— Кидай кейс, швидко!

Баранчук, хоч і злякався, не розгубився. Він різко розвернувся і з усієї сили вдарив Подолюка кейсом по голові. Той похитнувся, вилаявся і спробував вирвати кейс. Баранчук, крикнувши щось на кшталт «Відчепися!», знову замахнувся кейсом, але в цей момент Лагун, стоячи в кількох метрах, дістав пістолет Макарова — старий, але робочий. Він вистрілив у повітря над головою Баранчука. Гучний постріл розірвав тишу двору, бабусі на лавці зойкнули, а собака загавкав ще голосніше.

Баранчук, шокований звуком пострілу, інстинктивно випустив кейс, який упав на асфальт із глухим стуком. Подолюк, тримаючись за голову, швидко підхопив кейс, а Лагун, тримаючи пістолет напоготові, крикнув:

— Не рипайся, бо наступний в тебе!

Баранчук завмер, піднявши руки, його обличчя побіліло від страху. Подолюк і Лагун, не гаючи часу, кинулися бігти через двір до провулка, де на них чекав сірий «Опель» із липовими номерами, які Лагун заздалегідь підготував. Вони застрибнули в машину, Подолюк за кермо, Лагун на пасажирське сидіння, і авто з рипінням шин рвонуло геть. 

Баранчук стояв посеред двору, все ще тримаючи руки піднятими, хоча грабіжники давно зникли. Його серце калатало, а в голові гуділо від шоку. Чорний кейс, який ще кілька хвилин тому обіцяв йому радісний вечір із друзями, тепер лежав десь у руках злодіїв. Він опустив руки, озирнувся навколо — бабусі на лавці перешіптувалися, показуючи на нього пальцями, а собака, що гавкав десь неподалік, нарешті замовк. Баранчук відчув, як ноги підкошуються, і присів на бордюр, хапаючись за голову.

До нього підійшов молодий хлопець у светрі та з рюкзаком за плечима. Його окуляри блиснули на сонці, коли він нахилився до Баранчука.

— Гей, що сталося? Ти в порядку? — запитав хлопець, оглядаючи бліде обличчя Баранчука. — Я чув постріл, крики... Міліцію викликати?

Баранчук підвів очі, намагаючись зібратися з думками. Його голос тремтів, але він кивнув:

— Так, викликай... Треба.

Хлопець, не гаючи часу, дістав із кишені старенький кнопковий телефон і набрав номер міліції. Поки він коротко пояснював диспетчеру ситуацію, Баранчук сидів, втупившись у асфальт, і намагався згадати деталі: балаклави, темні куртки, сірий «Жигулі». Усе сталося так швидко, що він навіть не встиг розгледіти облич нападників.

За кілька хвилин до двору під’їхала міліцейська машина — старенька «Лада» з синьо-жовтими смугами. Двоє міліціонерів, один у кітелі, інший у форменій куртці, вийшли з авто і попрямували до Баранчука. Хлопець у светрі, який виявився випускником КПІ, уже чекав їх, нервово поправляючи окуляри.

— Ви викликали? — запитав старший міліціонер, чоловік із сивиною на скронях, дістаючи блокнот.

— Я, — відповів хлопець. — Але це його пограбували, — він кивнув на Баранчука, який повільно підвівся з бордюру.

Міліціонери почали розпитувати свідка. Той розповів, що повертався з бібліотеки, коли почув крики і постріл. Злякавшись, він сховався за однією з тополь, що росли у дворі, і бачив, як двоє в балаклавах побігли до машини.

— Сірий «Опель», здається,Вектра, — уточнив він. — Я не розгледів номерів. Поїхали вони в бік провулка.

Міліціонер записував, киваючи, хоча його обличчя залишалося непроникним. Баранчукдодав:

— У них був пістолет. Один із них вистрілив. Я... я просто віддав кейс. Там були гроші, багато грошей.

— Скільки? — різко запитав другий міліціонер, молодший, із виразом недовіри.

Баранчук назвав.

У цей момент до них підійшов ще один чоловік — середнього віку, у заношеній куртці, із цигаркою в руці. Він щойно закурив, і запах тютюну рознісся навколо. Чоловік кашлянув, озирнувся і сказав:

— Я бачив, що сталося. Курив на балконі, на третьому поверсі, — він показав на будинок позаду. — Чув постріл, виглянув. Двоє в балаклавах гнали через двір, один тримав кейс, другий — пістолет. Сіли машину і рвонули в бік старого ринку.