День п’ятий

Це був якийсь загадковий день. Усі були зайняті, а Олесі випало так, що залишилась без роботи і треба було чимось наповнити день.

• Може краще відпочинеш від того свого Інтернету. Піди-но покатайсь на велосипеді – сказала бабуся.
• А чому б і ні? – подумала Олеся

Вона взяла старенького бабусиного велосипеда і все ж надумала поїхати покататись. Вирішила Олеся прокататись десь подалі від дому, їй захотілось нових вражень тому відправилась у ліс. Спочатку потрібно було вирватись з освоєного людиною місця і вже тоді податись на природу. Їхати трішки довелося.

Перед в’їздом в ліс дівчина глянула на телефон і диво – був зв'язок і ще й доволі хороший зв'язок (навіть кращий ніж в бабусиному домі).

Заїхавши в ліс, Олеся попрямувала грунтовою дорогою і то тільки прямо, не звертаючи по сторонам так, щоб не заблукати.

Дорога, по обидві сторони від неї тихий спокійний ліс, чути спів птахів, шелестить зелене листя на гілках дерев, кущів, зеленіє трава – все як має бути. Піднявши очі до гори з поміж гілок можна побачити блакитне небо з невеликими хмарками.

Олеся їхала прямо і тут на грунтовій дорозі побачила калюжу, чомусь звернула на неї увагу і поїхала далі. Стала собі думати, коли ж нарешті закінчиться той ліс. Тут раптом проїхала таку ж ще одну калюжу на тому ж боці, що й попередня. Це дуже здивувало її і здалося що вона проїжджала одним і тим же місцем двічі при чому їхала тільки вперед і не поверталась назад. Олеся вирішила зупинитися і заглянути в телефон – дивно, але мережа була мо’ трішки гіршою за ту, що була на початку лісу, але все ж не такою поганою, щоб не можна було дзвонити, а телефон не дзвонив - усі поза мережею. Дівчина повернулась назад і глянувши їй здалося, що ліс позаду якось все темнішав. Стало лячно. Олеся вирішила подзвонити до бабусі (треба ж було якось рятуватись) та пішли гудки і тут раптом «абонент поза зв’язком». Давай тоді до Оксани телефонувати чи до кого ж ще з своїх друзів – та всі поза зв’язком. Дивно і якось моторошно: тут ліс, хороший зв'язок, а дзвонити, то не дзвонить.

Назад їхати було страшно (ліс то ж як ніби потемнішав). Тільки в цей момент Олеся задумалась, що в лісі можуть жити дикі звірі… І тут уява почала малювати різні речі, різних тварин, але насамперед вовка та ведмедя. Чи ведмеді живуть у тих краях Олеся не знала, але думка страх викликала.

• Оце ж вздумається часом пошукати пригоди на свою голову. – думала собі Олеся. – Ну що ж куди діватись, ліс має ж десь закінчитися. – і попрямувала далі.

Проїхавши ще декілька хвилин Олеся побачила бетонну стіну перед собою. Стару бетонну стіну. Ще й з дротами зверху. Страх все більше й більше набирав обертів. Ліс, серед лісу якась бетонна стіна ще й з дротами зверху, які як ніби були під напругою. – що ж тут думати?

• В мирний час такого не побачити ще й ті дві калюжі… Я що в часі подорожувала? Це що друга світова війна? – думала собі Олеся, а потім: І навіщо я дивилась чудернадські програми про надприроднє? Невже для таких випадків?.

Дівчина вирішила пройти вздовж тієї стіни, але тихенько, майже непомітно. Трішки пройшовши Олеся побачила прохід за цю огорожу й ніби вхід у якусь будівлю. Страх наповнював усе тіло, усю свідомість. Все всередині зжалося. Але куди тут тікати? Якщо хтось побачить, то треба робити вигляд, що ти своя, мо’ хоч так пройде. Викручуватись довелось загалом.

На щастя, Олесю ніхто не помітив, зате вона помітила якихось чоловіків у військовій формі, що ще більше посилило її думку про подорож в часі.  

Непомітно прокрастись повз проходу разом з велосипедом, на щастя, їй вдалось. Добравшись до дороги Олеся мерщій на велика і давай їхати в сторону дому. Так швидко копірайтерка вже дуже давно не їхала на велосипеді. Страх дає своє.  Дівчина побачила знайому дорогу і трішки заспокоїлась, хоча й далі продовжувала швидко їхати. По трохи почали приходити різні повідомлення на телефон, друзі, бабуся знову на зв’язку та передзвонювати до них вже не було часу. Було одне бажання – якомога швидше добратися додому.

Приїхавши додому Олеся відразу кинулась до бабусі розпитувати що ж там робиться у лісі. Описала бабусі дорогу і почула:

• Онуко, тобі ще тих пригод не вистачало. Там у тому лісі є кладовище – оце певно ти до нього й виїхала. – відповіла бабуся.
• Якесь дивне кладовище – подумала собі дівчина.