День третій

Наступного дня ще рано-раненько до Олесі прийшла Оксана разом з дівчатами – Дариною та Наталкою.

Поміж усім, там у бабусі було особливе місце один сад поблизу річки, та як сад, там навіть верби росли, тополі поміж плодових дерев. Дівчата направилися туди. Напередодні була сильна злива з вітром, то гілки однієї верби поламалися місцями та й те віття огорнулось калачиком навколо ствола дерева.

Дівчата подалися до тієї верби, а коли наблизились туди, побачили дуже багато віття й що там можна сховатись.

Одна з подруг, а саме Дарина, вилізла на ще не зламану гілку, Наталя стала поруч дерева, а решта (Олеся й Оксана) сховались в гіллі.

Оксана до Олесі:

• На рахунок три Співаємо «Ти ж мене підманула!»

Дарина:

• О які жіночки йдуть!

Дівчата з гілок в цей момент почали горланити-співати:

• Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене молодого з ума-розуму звела… Ти казала в понеділок підем разом ще й в неділю… Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене молодого з ума розуму звела… Ти казала у вівторок….

А ті жіночки спочатку налякалися від крику, а потім почули, що ж там співають і давай виправляти:

• Підем разом по барвінок… Поцілуєш разів сорок… Вивчіть слова, а тоді співайте! Ех ви! «Сюрприз» у вас щось не вдався!

Дівчата ще трохи посиділи там біля верби й подалися у садок діда Петра. Там було багато черешень. Своєю соковитістю вони так манили дітей та молодь.

• Ну що згадаємо своє дитинство? Мені то дуже хочеться тих черешень. – стала підбивати на пригоди усіх Оксана.
• А була- небула. – відповіли інші.

Садок – повен різних дерев – яблуками, грушами, сливами, та найголовніше - черешнями, а над ними літають пташечки, тихо співають цвіркунці, у високій траві бурлить життя. Сонце своїми промінчиками освітлює гілочки дерев і квіточки на них, що де-не-де ще лишились…

Компанія подруг полізла до тих черешень через густу високу траву, але так щоб їх було не видно. Дівчата добре знали діда Петра, що отримають від нього наганяя як їх побачить, тому намагались зробити все непомітно (а для цього було все, особливо висока трава біля будинку та у саду, проте на самому городі чисто-чистесенько) і пояснили все Олесі:

• Якщо йдеш з нами, то головне тихенько-тихенько і добре ховайсь в траві. А то крику буде! Повземо туди до отої гіллястої черешні. Бачиш оту найближчу, в якої широке і низьке віття. – показали на дерево. – ЇЇ черешнями якраз буде добре поласувати.
• Все зрозуміло. – відповіла Олеся.

Дівчата тихенько в траву і повзучи подались до тієї черешні. На їх нещастя, вдома був дід Петро і якраз у момент їхньої вилазки він вийшов з хати і вирішив податися в сад, а крім цього – огорнути своїм поглядом свій такий улюблений клаптик землі, своєї землі.

Коли ж затятий охоронець свого от-от думав вже розслабитись та податися на город, він помітив щось у траві, побачив чиюсь спину, телефон (Олеся вирішила сфотографувати себе у траві, ніби непомітно, але сталося не так як гадалося):

• Ей, стій, хто йде! Стій хто повзе! Я все бачу! – вигукнув він.

Компанія не хотіла вставати, не хотіла видавати себе і всі дружно завмерли в траві. Шурхіт припинився. Олеся мерщій сховала телефон, подруги й не встигли навіть помітити її витівку. Стали собі думати, що от-от дід Петро піде на город і залишить їх в спокої, дасть тихо і спокійно добратись до смакоти. Той постояв з хвилину (мабуть все став сумніватися, що щось побачив), але тут згадав, що щось червоне він таки помітив.

• Я все бачу, ануно швидко стій! Трава за такої тихої погоди сама не шевелиться! Та й кофти не виглядають! А інакше – я  підійду!

Дід Петро очікував, що хтось один намірився поцупити його черешні, а тут раптом дівчата та й ще усі четверо здались і всі  разом в один момент піднялися, опустили голови й пішли назад до дороги, з сумом поглядаючи на черешню. В затятого господаря стали очі круглими-круглими від неочікуваності, а вид таким кумедним, трошки спантеличеним, проте гордим за те, що відвоював своє, захистив свій садок, свій урожай.

• Як він так все бачить... – мовила Олеся.
• А ти бачила, які у нього квадратні очі були, коли він побачив, що нас так багацько? – сказала Оксана. – можливо думав, що там лишень хтось один зазіхає на його черешні.
• Це дійсно кумедно було. – погодились усі.
• Все жаль йому тих черешень. От що він з ними робить? Черешня рясна, а він якийсь такий скупий, жаль йому поділитись. Ото ж все шпаки з’їдять, він хіба того не розуміє? Та й як так, що у нього найсмачніші, найрясніші черешні, але такий жадібний характер? – все не вгавала Оксана.
• Ото так згадали дитинство! – подумала собі Олеся

Дівчата ще трішки прогулялися і розійшлися. Олесю у бабусі чекали обов’язки, чекало господарство, а особливо – жуки.

І так збираючи жуків кожного вечора дівчина знайшла одну закономірність. Чомусь всередині лівого краю городу була пляма, де тих жуків разом з їх личинками було без міри багато. Чомусь там от було найбільше роботи.

За три дні роботи Олеся з звичайної дівчини перетворилася в «криваву» для жуків. Виявилося, що звільняти город, визволяти картоплю з колорадського полону  затійлива справа, та навіть відчувалась якась віддача від картоплі – відчуття ніби вона вдячна за роботу, за захист від жуків. Отак підходиш ззаду картоплі, нахиляєшся до рослинки, тихенько заглядаєш під листочок і впевнено давиш тих жуків з надією, що їх чи їхніх родичів завтра вже не знайдеш.