Переддень

Теплий весняний ранок. Гріє сонечко. За вікном ні хмаринки. У невеликій кімнаті поруч з вікном стоїть ліжко, а на ньому лежить дівчина. Звати її Олеся. Їй так не хочеться вставати, але все ж доведеться. Продзвонив будильник. Вже навіть дев’ята година. Пора точно вставати. Дівчина розплющує очі і мерщій у телефон: стільки пропущених повідомлень, сповіщень. Давай швидко їх перечитувати, аби все охопити й не відставати від плану дня.

Вона встає, вмивається – отепер до роботи. Та яка робота: бути копірайтером, слідкувати за блогерами в інтернеті та мовчки писати свої статті про них. Ну а ще сидіти в різних чатах, особливо в чаті своєї улюбленої компанії. Зараз якраз був марафон по досягненню поставлених цілей. В ньому брали участь її друзі, тому Олеся теж долучилась. Потрібно заробляти гроші. Потрібно бути популярною. Потрібно спілкуватись з своєю компанією, як вона думала крутих людей.

Зустріч в Zoomі, закритий чат в телеграмі – все так почесно. Завдання… Цього разу потрібно було написати про свою мотивацію і запитати про це своїх читачів. Олеся довго сиділа і роздумувала, про що ж написати. Виявилось, що для неї найбільшою мотивацією була конкуренція з кимось і схвалення її дій іншими, особливо своєю компанією друзів з Інтернету (їхні лайки так підіймали настрій і надихали, що хотілось продовжувати ще і ще щось писати).

Товариство було чудним. Майже все життя перенеслось в Інтернет. Тут і названі брати-сестри, батьки, дідусі, бабусі (хоча це все просто ровесники, які поставили собі такий статус в соціальній мережі). Як добре, що при можливості, компанія хоч якоюсь своєю частинкою все таки збиралась в реальності по цей бік екрану хоча аби зробити фото і повиставляти їх в Інтернеті та пообговорювати їх.

Завдання зроблено. Тепер Олеся має зробити свою оплачувану роботу, сидіти читати і переписувати статті в Інтернеті. ЇЇ професія копірайтера хоч і зачасту була нудною, але таки давала якийсь дохід. Так прийшов вечір.

Стоячи на зупинці Олеся у своїй уяві розмальовувала різними барвами якою буде вечірка, з скількома новими людьми вона познайомиться, що вони усім своїм товариством будуть робити. У руках дівчина тримала пакет смаколиків.

І от нарешті під’їджає автобус.

• Ну нарешті 24ий – мовила Олеся, коли нарешті побачила на горизонті той довгоочікуваний автобус.

Дівчина мерщій сідає в нього. Оплачує проїзд і швидко у телефон перечитувати нові повідомлення в месcенжері. ЇЇ друзі любили активно переписуватися, а вона любила бути вкурсі чи не усіх подій своєї компанії. Ставалося звісно не так багато в межах їхньої братії, але побічного або обговорень, коментарів було дуже багато.

Автобус, телефон, а за вікном панорама вечірнього неба, вечірнього міста…

Дівчина собі запам’ятала, що їхати потрібно довго, тому дуже розслабилась і не помітила як пройшов час. Раптом відвернувши погляд від телефону, Олеся побачила, що щось не те. Автобус повертає не в ту сторону, в яку їй потрібно. Та вона не дуже злякалась, подумала, що, мабуть, щось об’їжджають і мовчки знову повернулася до свого улюбленого телефону.

І ось вона в іншому кінці міста.

• Щось тут не те – подумала собі нарешті дівчина – де я? Чому така погана мережа?

 Швидко вийшла з маршрутки  і пішла в напрямку чомусь знайомої доріжки. Нарешті Олеся зрозуміла, що щось тут точно не те, що вона десь не там. Але звідки їй знайома ця доріжка?  Якийсь внутрішній голос говорив їй всередині, що все правильно, йди куди знаєш, а розуму було страшно і він потрохи починав панікувати. Але що ж робити? Уже пізно, ще й маршрутка уже зникла поки дівчина оговталась й то так ніби розчинилася в повітрі.

Так як їхати назад було б довго, компанія навряд чи буде її так довго чекати, то Олеся вирішила піти тією знайомою доріжкою і зрозуміти де ж вона. Друзям вона відписала, що в неї сталася халепа. На телефон перестали приходити повідомлення, різні сповіщення. Мережа все гіршала й гіршала.

Дівчина довго йшла тією доріжкою і відчувала, що вона вже недалеко… Але недалеко до чого?

Стежечка ставала все вужчою і вужчою, та чомусь все більш знайомою.

Раптом хатина, калітка на подвір’ї відчинена, двері в хату теж, ще й хтось виходить звідти. Це була її бабуся – бабуся Ольга.

 Дівчина вирішила зайти аби хоч якось з користю провести час (до того ж пригодились смаколики). Бабусю Олеся вже давно не бачила, досить давно, так як за своїми компаніями, за своїм Інтернетом все не було часу.

Поки посиділи чайку попили, поки поговорили, поки Олеся розповіла про новини, що робиться вдома, як мама, як тато – так і пройшов вечір.  

А за вікном тихе вечірнє небо, ще сяє сонечко, хмарки майорять блакитно-рожевими фарбами…

• Куди ж це ти, внучко, поїдеш так пізно? Залишайсь ночувати в мене! Нікуди ніщо від тебе не втече, ти ж той… як там його? Фішнік? – сказала бабуся.
• Ні, фрілансер бабусю, копірайтер. Той хто працює в Інтернеті сам на себе і пише тексти на різні потреби – пояснила Олеся.
• Для мене це все одно звучить якось дуже по-новому. – відповіла бабуся.

На дворі тепло, легкий вітерець колихає листя дерев, сідає сонце розмальовуючи оранжевими барвами небо.

Олеся вирішила залишитись на ночівлю. Так бабуся Ольга вберегла онуку від Інтернету того дня.