Нічого особливого.

Данило Лисенко мав просте правило: до дев'ятої ранку не робити нічого, за що потім доведеться соромитися. На практиці це означало, що він заходив у коледж так, ніби проходив крізь мінне поле, тільки замість мін там були люди, які могли сказати йому «привіт».

Був кінець листопада. Дощ третій день поспіль вдавав, що він не дощ, а просто дуже мокре повітря. Данило зайшов у вестибюль, обтрусив капюшон і зупинився біля турнікета. Картку, як завжди, довелося шукати в третій кишені. Позаду хтось зітхнув. Це було таке зітхання, яке нічого не означало, і саме тому Данило прочитав його як вирок. Він прикладав картку, турнікет пискнув зеленим, а Данило ще секунди дві стояв, наче чекав, що пискне червоним і всі нарешті дізнаються правду про нього.

Правди не сталося. Він пройшов.

Вахтерка тітка Галя, яка сиділа за скляною перегородкою з в'язанням і кросвордом одночасно, підняла очі й кивнула. Данило кивнув у відповідь. Це був його найстабільніший діалог у коледжі: двомісячний, без жодного слова, взаємно приємний. Іноді він думав, що тітка Галя знає його краще за всіх у цій будівлі, бо щоранку бачить, у якому він настрої, і ніколи нічого про це не питає. Якби всі люди були такими, як тітка Галя, він би, мабуть, давно мав купу друзів.

У гардеробі пахло мокрими куртками і чимось казенним, чим мили підлогу ще, здається, за часів його батьків. Данило здав куртку, взяв номерок і зробив те, що робив щоранку: зняв навушники з шиї і подивився на них. Навушники висіли на ньому як табличка «не турбувати», яку ніхто ніколи не читав, бо не мав потреби її читати. Люди й так не турбували. Це він себе турбував, за всіх одразу.

Данило був звичайним хлопцем. Так про нього сказав би кожен, хто знав його довше за тиждень. Сімнадцять років, середній зріст, середня худорлявість, темне волосся, яке він підстригав, коли мама починала дивитися на нього довше, ніж зазвичай. Перший курс, спеціальність «Програмна інженерія», група ПІ-11. Оцінки пристойні, поведінка не викликає питань, прогулів мало. Якщо описувати його в характеристиці, то вийшло б дві з половиною строчки, і жодна не була б неправдою. У цьому, власне, й полягала проблема, але розбиратися з нею о двадцять на дев'яту він не збирався.

— Дан! Живий?

Голос Макса Гордієнка долинув ще до того, як сам Макс з'явився. Він завжди з'являвся трохи пізніше за власний голос. Широкий, гучний, з рюкзаком, який висів на одній лямці, ніби на другій він давно махнув рукою, Макс ішов гардеробом, як по власній кухні. Він і з тіткою Галею встигав привітатися, і з охоронцем, і з якоюсь дівчиною з третього курсу, яка, судячи з виразу обличчя, не мала жодного уявлення, хто він такий, але все одно усміхнулася.

Данило давно спостерігав за цим явищем і не міг його пояснити. Макс розмовляв з людьми так, ніби між ними не існувало жодної відстані, яку треба долати. Просто говорив, і слова самі знаходили, куди піти. У Данила слова спочатку проходили три контрольні пункти, і до того часу, як добиралися до виходу, розмова вже закінчувалась.

— Живий, — сказав він.

— А я ні, — радісно повідомив Макс. — Я до другої ночі проходив той рівень з босом. Уявляєш, він має другу фазу. Другу! Ніхто не казав про другу фазу. Слухай, а ти чого вчора на сервері не з'явився? Ми з пацанами чекали.

— Я трохи затримався.

Данило почув, як це прозвучало, і одразу пошкодував. Затримався. Ніби десь був. Ніби в нього були справи, кудись він ходив, комусь щось допомагав. Насправді він просто сидів у кімнаті з увімкненим комп'ютером, дивився на іконку зі зеленою крапкою біля імені Макса й не натискав «приєднатися». Сорок хвилин. Він навіть пам'ятав, скільки точно, бо в якийсь момент почав рахувати.

— Та не проблема, — Макс махнув рукою. — Сьогодні тоді. Ми будемо о восьмій. Заходь.

— Може.

— Не «може», а «заходь», — Макс штовхнув його ліктем і пішов до сходів, одразу про щось гукаючи комусь нагорі.

Данило постояв секунду на місці. «Може». Навіщо він сказав «може»? Це слово ніби лишало двері прочиненими, але так, щоб крізь щілину ніхто не міг пройти. Він так робив завжди. Він не казав «ні», бо «ні» було некрасиво, і не казав «так», бо «так» було зобов'язанням. Він казав «може» і потім увесь вечір розплачувався за цю невизначеність.

У нього була одна дивна звичка, про яку не знав ніхто. Щоранку, поки не почалася перша пара, він рахував кількість своїх соціальних взаємодій. Не з якоїсь мети і не для щоденника. Просто рахував, як інші люди рахують кроки. Турнікет і тітка Галя, один: кивок. Гардеробниця, два: «дякую». Макс, три. Це не було хобі. Це було щось на кшталт бухгалтерії, яку ніхто не просив вести, але яка сама збиралась у голові, як пил на полицях.

Сьогодні до першої пари вже було три. Три — це нормально. Так він собі сказав, піднімаючись сходами. Три — це майже як у людей.

На другому поверсі було гамірно. Хтось з паралельної групи сидів на підвіконні й показував відео на телефоні, довкола нього сміялися. Двоє першокурсників з іншої спеціальності сперечалися про розклад. Крізь велике вікно в кінці коридору було видно мокрий двір, мокру парковку і мокре небо, яке тиснуло на дахи так низько, ніби хотіло послухати, про що там усередині говорять.

Данило пройшов повз усіх, як проходив щодня: не швидко, не повільно, з тим виразом обличчя, який він колись підібрав після довгого тренування перед дзеркалом. Вираз мав означати щось на зразок «я просто йду на пару, і мені все добре». Колись він думав, що цей вираз працює. Тепер уже не був певен. Але змінювати щось було пізно, бо всі звикли.

У дверей аудиторії двісті чотирнадцять уже стояла черга з тих, хто чекав на відчинення. Староста Соня метушилася з журналом. Тимур і Богдан про щось шепотілися, і коли Данило наблизився, шепіт трохи змінив тембр: не обірвався, просто став на півтону лагідніший, як буває, коли хтось підходить, а розмова не для всіх. Данило зробив вигляд, що не помітив. Він добре вмів робити вигляд, що не помітив.

— Привіт, — сказав він, ні до кого конкретно.