Дівчина з мінулого

Я вже хвилин п’ятнадцять її розглядав. Дивна вона. Не схожа на звичних мені дівчат. Така маленька. ЇЇ тіло відповідає тілу дівчинки 15 років. Маленькі груди, худенькі ручки та ніжки. Шкіра гладенька, жодного шраму чи таврування. На голові почало пробиватися волосся. Вона викликала жалість і в той самий час цікавість. З якого вона часу? Як вони жили? І як вона сюди потрапила? І чому саме в мертву зону? Можливо є зв’язок? Хотілося поставити стільки питань і як найшвидше отримати відповіді. Док каже, що вже дуже скоро. Я вже не те, що згораю, вже вигорів від нетерпіння.

Йти не хотілося, але на мене чекали мої люди. Як тільки ми повернулися на базу, довелось повертатися до роботи. Мед капсулу з нашою гостею ми перевезли до дока в лабораторію в повній секретності. Кілька моїх хлопців, в кому я впевнений на усі сто відсотків і два науковці, яких порекомендував батько. От же лис, і тут мав своїх людей. Хоча маю визнати, що самі толкові й пристосовані із всіх. Нам доводилося по кілька днів, а то і по тижнях жити на Землі. І з ними жодного разу не було проблем. Зараз не можна було відлітати з бази та висаджуватись, бо і Теккер, і Іванович потрібні були тут. Після довгого обговорення, вирішили, що на Землю спускаються чотири розумники і шість моїх хлопців для охорони та технік. Вирішили, що поки досить, а там підкоректуємо, якщо потрібно буде.

Вже йшла завантаження обладнання на шатл, коли док повідомив, що дівчина прийшла у свідомість. Передоручив своєму заступнику контролювати процес, а сам відправився до Антона.
Док мене не впустив, натягнув на мене медичний захисний костюм і тільки потім відкрив вхід. Вона сиділа замотана у простирадло, склавши руки на вуглуваті гострі коліна. Коли ми увійшли підвелася і підняла голову. Величезні злякані сірі очі дивилися на мене.

-Доброго ранку. Мене звуть Максиміліан Зінкевич, Я…
-Можеш не старатися, Вона не розуміє нас, -перебив мене док, -її звуть Карен. Більше нічого я не зрозумів.
-Не подумав. Скільки часу треба, щоб вживити їй комунікатор?
-Їй поки рано. Доведеться чекати. Ти на неї поглянь, вона не розуміє, що відбувається і боїться. Хотіла скинути датчики. На силу пояснив що це і навіщо. Здається, зрозуміла і заспокоїлася. Нею буде займатися Іванкович?
-Переважно так, все ж жінки швидше поладять,- вже як вийшли,- що далі, док?
-Далі чекаємо на препарати й підтримуємо її, як можна буде, вживемо комунікатор.
 

Я стояла повністю оголена перед чоловіком. А це був точно чоловік, хоч і був одягнений у якийсь скафандр. Я бачила схожий в музеї. Він був занадто кремезний навіть для чоловіка. Я сором'язливо прикрилася руками, він протягнув мені простирадло, я швидко замоталася, стало легше. Як схлинула паніка, я зрозуміла, що в лікарні. Усі ці прилади й сама палата. Точно в лікарні. Намагалася відірвати від себе ці дивні штуки, потім розібралися з лікарем, що то датчики і вони потрібні. Те, що я не на Караті, теж було ясно. І ця шафа, де я лежала, в нас таких немає.Почала розглядати дивного лікаря. Лікаря звали Антон, розібралися як німі, жестами. Мову я не розуміла. Він узяв у мене кров і тут же ввів її у якесь обладнання і відразу отримав результат. Я була спантеличена. Не думала, що можу вижити. Обдивилася себе. Була ціла. Тільки волосся не було, такий собі коротенький їжачок. І схоже, що моя мрія дитинства збулася, я по іншу сторону аномалії.

Потім до мене почалось якесь паломництво. Прийшов ще один чоловік, цей був ще вище і більше. Це що, народ гігантів? Я стоячи задерла голову неначе дивлюся в небо. Приходила і жінка, розмовляла з лікарем, дивилася якусь інформацію, потім пішла. Мені виділили окрему палату і навіть погодували. З моїм естетичним смаком їсти цю бридоту було гидко, але куди діватися. Запхала в себе. Відчувала себе розбитою. Тому заснула відразу як лягла.

Мої дні стали схожими на попередні. Скажете, що мені не звикати? Та от і ні, тут було трішки інакше, я була в іншому світі, а ні висловитися, а ні запитати нічого не могла. На мене навіть навалила якась апатія і депресія. Дивно, але лікар помітив зміни в мені й намагався, щось розповісти та пояснити, але я все одно не розуміла.

Одного дня лікар прийшов в гарному настрої. Приніс якісь уколи. Вже замучив ними. Краще б приніс нормальної їди. І тут я замислилась. Що я роблю? Я як стара бабця, яка вже на старість починає пити кров своїх рідних. Усе їй не подобається, усе не так. Ці люди врятували мені життя, годують. Можливо не має у них іншої їжі. І судячи з їх розмірів і одягу для мене немає. Я ходжу у футболці, яка мені по коліна. Нічого іншого, навіть білизни,. Мене це страшенно дратує. Я намагалася почати вивчати мову чи спілкуватися жестами, але ніхто з них не хоче цим зі мною займатися.
Лікар зробив ін’єкцію, потім повернув мою голову набік і я відчула як заскрипіла моя шкіра десть за вухом, по шиї потекла кров. Спробувала сіпатись, але лікар виявився дуже міцним чоловіком. Тримав голову так, що можна було без неї залишитись. Що він там робив не бачила. Відчувала якесь копошіння. Боляче не було, було просто лячно. Коли він мене відпустив, я відразу перевірила, що з моїм вухом. З ним все було добре, а позаду нього просто було поклеєно щось на шквал пластиру.

-Ну що,- посміхається, -жива?
Я від несподіванки підскочила. Я розуміла, що він казав.
-Я розумію.
-Знаю, -знову посміхається. -Цей пакунок тобі. Там одяг твого розміру.
-Дякую. А що ви зробили?
-Вставив тобі комунікатор. Тепер ми зможемо спілкуватися.
-Де я? -В мене було стільки питань, що не пішла відразу переодягатися, хоча тільки но жалілася собі, що в мене немає одягу.
-Я відповім на всі твої питання, але трохи пізніше. Зараз переодягайся. Я чекаю.

Я побігла до санкімнати, дістала одяг з пакунка. Костюм зі штанами, легка куртка і білизна, чому я зраділа безмежно. Усе сіло ідеально. Викручуючись перед дзеркалом, сама собі посміхнулась. Тканина була м'яка на дотик, я такої раніше не бачила.