Аномалія

Прокинулася від скрипу дверей. Спала дуже погано. Вчора мій наглядач обмовився, що сьогодні будемо прощатись. От усю ніч до голови лізли усілякі думки. Важливі та не дуже. Зараз переді мною стояв Мустафа. Я його так і не бачила більше після того дня. Усі ці роки тільки одна старенька жінка заходила раз в день до мене: приносила поїсти й міняла горщок. Була вона глухоніма і поговорити ми не могли, що ще гірше було в моєму стані. Я не просто нудилася, я втрачала розум. Щоб не загубитися в часі дерла в кутку стіну. Ходила, медитувала, танцювала і навіть співала, щоб хоч якось розважитись. Мій наглядач, якого бачила тільки мигцем, коли він впускав до мене жінку, сказав, що буде сумувати за моїми піснями.

-Хочу на тебе зараз глянути. Ми більше з тобою не побачимось, але будь впевнена до аномалії я приїду, щоб подивитися на це видовище. Можеш не старатися і здавати мене, все одно не впіймають. Я гарно вмію перевтілюватись. Прощавай.- Вийшов.

Мене вивели, посадили на верблюда і викинули десь у пустелі, вказавши напрямок.

Сонце нестерпно пекло і виїдало очі, які вже були незвичні до сонця. Пити хотілося страшенно і відразу, шкіру обпікало. Але я вперто рухалася вперед. Було бажання зупинитися і вмерти. Все одно на мене чекала прилюдна страшна страта. Та не можу собі пояснити, чому я рухалась вперед. Мабуть, дуже хотіла попрощатися з рідними, знати, що все з ними добре.

Не дійшла зовсім трішки. Вже попереду маячили будівлі кордону. Якщо придивитися, ну якщо це не витівки моєї вже хворої уяви, то можна побачити людей. Я ще намагалася рухатись, та ноги вгрузали й підняти їх вже не було сил. Побачила, що в мій бік рухається кар і моє тіло відмовило мені.

Я врятована, можна було б радіти, аби це не було так гірко. Відкрила очі в лікарні. Поряд були всі. Навіть мої сестрички сиділи в палаті. Коли отямилась, усі на перебій засипали питаннями. А я на них дивилася і раділа, що я нарешті дома.

Мене лікували, про мене піклувалися. Але мама сказала зі сльозами, що шкода, що мене там не дефлорували. Вона подала прохання про анулювання для мене розчинення, та отримала відмову. Я була дуже слаба, тому дату не призначили ще, чекали поки видужаю. Навіть смішно, лікують, щоб вбити.

Останню ніч провела дома з рідними. У Надін вже була донька, а Ріта була вагітна і лікарі вже повідомили, що там дві дівчинки. Усі були щасливі, а я, як завжди, відчувала себе чужою в Караті. Я бачила, що всі переживають за мене, але вони переживуть мою смерть. Розповіла що сталося, дізналась як мама врятувалася. Батьки вважали, що вони винні в тому, що сталося, але насправді, і я це тепер точно розумію, був час все обдумати, що вибору не було. Все одно мене б розчинили в аномалії.

Я дивилася на себе в дзеркало. Я завжди була худорлява, а зараз кістлява. Ребра світилися. Руки й ноги були занадто худі, впалі великі сірі очі. Зараз тільки вони залишилися на обличчі, і волосся, яке довелося обстригти, Короткі густі пасма стирчали у різні боки. Після мого порятунку їх не змогли розчесати, довелось відрізати.

Поряд були мої рідні. Мама купила мені дивовижно гарне плаття, але я відмовилась. Не на свято їду. Одягнула легкий костюм. Знаю, що в ньому я взагалі, як з могили встала, але він був моїм улюбленим.

-Не їдьте зі мною. Не хочу, що ви це бачили і я наполягаю.

Сперечалися довго, але останнє слово було за мною.

Вже чотири години я трушусь у швидкісному карі й нарешті Тайма, а за нею стіна аномалії.

Я навіть не очікувала, що збереться стільки народу. Коли я вийшла з машини, гул і галас перейшли у повну тишу. Усі дивилися на мене і мовчали. Я відчувала себе як тварина на виставі, усі вп'ялилися на мене і чекали видовищ. Навкруги чужі та байдужі очі. Я пройшла по доріжці до постаменту.

-Скажіть щось.- звернулась до мене Президент.

-Привітати усіх зі святом?- стало навіть смішно. Якої промови вони від мене чекають?

Було сумно, що моїх рідних не має поряд, може, було б не так страшно. Хтось би тримав мене за руку. Я пішла до стіни, яка так гарно відображувала те, що навколо. В ній була і я. Дивлячись на себе у віддзеркаленні, побачила своїх рідних. Все ж таки вони поїхали за мною. Обернулася і піймала погляд тата він плакав. Я раптом вирішила сказати щось споглядачам. Пройшла до мікрофона.

-Ми стільки років живемо в новій історії, ми стали розвиненими та цивілізованими. А старі традиції руйнують наш світ. Якесь безумство відбувається. Ритуал показу своєї любові на весіллі та це, нікому на справді не потрібне, розчинення. Навіщо це все? Кому від цього стане легше? Живіть з цим. Мої рідні! -Подивилася на свою родину плакали усі.- Нехай Мати усього живого вас береже! Люблю вас!

Швидко, щоб не розтягувати «задоволення», ступила в аномалію.

Вона була як кисіль. Тепла і м'яка. Боляче не було. Стоячи в середині, я обернулася. Все, що відбувалося було розмитим, але могла розгледіти своїх рідних. І навіть Мустафу побачила. Він втримав слово, прийшов подивитися на мене в останнє. Протягнула вперед руку, і спробувала зробити крок вперед, але натрапила на холодну скляну поверхню. Виходу не було. А потім розпочався кошмар. Моє тіло почало викручувати, кістки ламалися, кисіль став як кип'яток. Я кричала, мене затягувала аномалія у глибину. І мій крик десь в ній потонув. І я розчинялася і плавилася в такій загадковій і нерозгаданій аномалії.