Дикі

Приходила до тями важко. Схоже в мене температура і я застудилася.

Мені було дуже-дуже холодно, у горлі дерло. Хтось підніс води і я жадібно пила.

-Пий, тобі води він не пошкодував. Ми завдяки тобі й самі напилися, - почула я жіночий голос. Намагалася зосередитися на чомусь, але не змогла. Потім спогади налетіли на мене лавиною.

Пам'ятаю, як ми проїхали контроль. Я хвилювалася, мама поглядала на мене і заспокоювала, що все буде добре. Я все одно не знаходила собі місця. Мені вже вісімнадцять, тягнути вже було не можна, але прийшлось чекати на дозвіл виїхати до пустелі. Як тільки мама отримала дозвіл, ми виїхали. Перетнули кордон і направились до міста зустрічі. Та от сталося непередбачуване. Наш кар зламався. Спеціальна платформа, яка їхала по піску зійшла з рейки. А на колесах ми далеко не заїдемо. Поки ми чекали на ремонтників, на нас напали. Пам'ятаю, як люди в чорному, повністю замотані, накинули на мене чорну непрозору сітку, потім пам'ятаю, як мене трусило, кудись везли. Дивно, я вважала, що тварин більше не використовують для переміщення. Помилилася. В наш час використовують кари для перевезення населення, для вантажів-вантажні кари, а для особистого користування - маленькі, як ми з мамою їхали. А щоб їздили на верблюдах, то вже дикість. Хоча, судячи з усього, саме дикі на нас і напали.

Мене кудись доставили, як я не бачила. Скинули у якійсь кімнаті прямо на підлогу і зняли з мене тканину. Переді мною стояло з десяток чоловік.

-Гарненька, маленька. Мені такі подобаються. Не люблю дебелих тіток. Скільки тобі років?- Запитав один з них.

-Де моя мама?- Проігнорувала питання. Бо саме це мене зараз хвилювало найбільше.

-Нема, - відповів інший. І почав реготати як ненормальний.

-Була ще одна?- запитав незадоволено перший. Схоже, що він тут головний.

-Була, -відповів щупленький на вигляд чоловік,- та дуже прудка виявилася, ще й бойова. Втекла. Послав хлопців за нею. Далеко не втече.

Мені стало легше. Сподіваюсь, що її не наздогнати.

-Ти не відповіла на моє запитання. Скільки років?

-Вісімнадцять.- Він виглядав так, що не хотілося його нервувати.

-Вже одружена?

-Ні.

-Перестарок, - і всі почали реготати, -нічого, я тебе врятую від самотності, підеш до мого гарему.

Не знаю, що відобразилось на моєму обличчі після його слів, можливо жах. Та він уважно на мене глянув, а потім велів відвести. Куди вели навіть не звернула уваги, мене усю трусило. Я вже почала молитися Великій Матері, щоб зберегла й урятувала.

Заселили мене у маленьку кімнату, де крім мене було ще чотири дівчини. Вся підлога - це місце для сну, більше нічого не було, крім чогось на шквал туалету. Я зайшла і сіла у куточку біля дверей, іншого місця все одно не було. На мене зацьковано з надією дивились чотири пари очей. Чим я могла їм допомогти?

-Можливо, він перемикнеться на тебе і дасть нам спокій.- Сказала одна з них.

-Я що, в голос сказала?- Здивувалась я.

-В голос. Ти новенька і свіженька. Он яка гарна і доглянута. Відразу видно, що в достатках жила. Тому його інтерес до тебе буде великий. Я була у розпачі. Дівчата не стали мене заспокоювати. А відразу розповіли все, що на мене чекає. І що коли щось не сподобається хазяїну, то або подарує комусь, або віддасть на потіху. Мене вже трусило, стало холодно. Ось воно і розпочалось. А ввечері, я гадаю, що був уже вечір, бо в нашій комірчині не було вікна і можна було лиш здогадуватись, за мною прийшли. І повели до хазяїна. Я упиралася, та хто мене питав. Мене запхали до розкішної кімнати, вбраної як в музеї. На підлозі паласи, з боку на підлозі були навалені подушки посередині велике ліжко з балдахіном. На ліжку вже лежав і чекав на мене ватажок диких.

Я дивилася на нього і розуміла, що це вже все. От так і тут пройде моя дефлорація. Мене кидало у піт, а потім морозило. Відчула, як почала крутитися голова і паморочилось.

-Підійди.- Пролунало з ліжка.

-Не можу,- ноги мене не слухались.

-Ти хочеш, щоб я підійшов? - Він піднявся і оголений, в усій красі, дійшов до мене. Я його розглядала. Не те, що я не соромилась, я просто не могла відвести очі. Мене паралізувало.

Він підійшов ближче і взяв мене за підборіддя і запрокинув мою голову, щоб краще було видно очі.

-Як звуть?- Язик не повертався, щоб відповісти.-Боїшся мене? Чого мовчиш?

І це останнє, що я пам'ятаю.

По трохи приходила до тями. За кілька днів стало краще. Мене поки ніхто не чіпав. Дівчат по одній, а іноді і по двоє забирали та проводили ледь живими. Було страшно, що я наступна. «О, Матінка усього живого»-просила я про захист. Я все сподівалася, що мама врятувалася і прийде на допомогу мені.

Я почала спілкуватися з дівчатами. Та і як інакше. Може і дах поїхати. Тому ми розповідали про себе, про свої родини і як сюди потрапили.

Найстаршою була Марін. Їй, з її слів, вона сумнівалась, бо найдовше тут, було двадцять п'ять років. В неї дома залишився чоловік і син. Вона технік. ЇЇ викрали вже приблизно чотири роки. Вона дуже старалася, щоб хазяїн, його звуть Мустафа, не відмовився від неї, бо за ці роки вона вже надивилася і не хотіла собі такої долі. Двічі вона народжувала дітей Мустафі. Сина і доньку. Дітей забирали від матері, як їм виповнювався рік. Більше вона про них нічого не знає. Хазяїн не любив запитання, злився і міг вдарити. Вона терпіла.

Ірен була двадцятирічною красунею. Я таких дівчат тільки на фотографіях бачила. Довге густе волосся і сині очі. Сині очі у жінок- це дуже велика рідкість. Дівчата ставили собі лінзи, щоб мати такий колір, а тут натуральний. Мої очі були сірі, що теж не часто зустрінеш, але не такі унікальні, як сині. Ірен була стрункою і високою. І якби не темні кола під очима, то хоч зараз на фотосесію. Вона з подружками хотіла екстриму і отримала його. Де зараз подружки і яка в них доля вона не знала.

Віда була лікарем і вже на п'ятому місяці вагітності. Лікарів було мало у диких, тому вона була на особовому стані, але церемонитися з нею теж не стали.