Дуже любила Марія Олександрівна молодих коханців. І чим старше ставала письменниця, тим молодші були її обранці.
Коли пані Маркович сповнилося 38 років, вона завела собі 21-річного коханця – гардемарина Михайла Лобач-Жученка.
Через 7 років вільних стосунків вони одружилися і назавжди залишили Петербург.
«Михаил Демьянович Лобач-Жученко, человек довольно ограниченных способностей и неширокого кругозора, далекий от гражданских устремлений и литературных интересов, привлекает стареющую женщину своей безмерной преданностью и пылкой любовью. В самые трудные минуты он не отходит от нее ни на шаг, всячески облегчает ей жизненные тяготы, весь без остатка растворяется в ее личности. Эту странную связь скрепляет его дружба с Богданом, а еще больше — появление в семье маленького Бори (родился 6 июля 1875 года)…», – пише Євген Брандіс.
А дослідниця Людмила Тищенко додає:
«У них з'явився син Борис. Правда, обізнані люди подейкували, що то син Богдана й актриси. Якби там не було, а Марія з чоловіком виховали хлопчика. Вони жили у власному будинку в Нальчику…».
Відома авторка Ніла Зборовська переконана:
«Останній шлюб Марії Вілінської засвідчує другу фазу її чуттєвості. Її ерогенна психологія, вступивши у зрілу фазу життя, тобто задовольнивши свою «мазохістську інфантильність», що так спокушала старших чоловіків, потребує психологічного обертання. В цей час навколо неї — юні чоловіки, «студентська «колонія», друзі-однолітки її сина, які один за одним закохуються у неї.
Обрала 38-річна Марко Вовчок 21-річного Михайла Лобача-Жученка. Вона навіть розіграє материнство, видаючи позашлюбну дитину її сина Богдана за свого сина в її шлюбі з Лобачем-Жученком. Ця дитина стане своєрідним несвідомим маневром досвідченої жінки для зміцнення нової сім’ї з юним чоловіком. Однак саме у цьому шлюбі Марія Лобач-Жученко перестане бути письменницею…».
Сама ж Марія Олександрівна не кохала Михайла, та влаштовувати особисте життя треба. Тому й погодилася вийти за нього заміж.
«Видно, судьба моя была привязаться к «скверному» черному полтавцу-степовику и всем его предпочесть…», – писала вона Михайлу в серпні 1875 року.
Марія клопочеться про кар’єру молодого чоловіка та просить свого друга Федора Лазаревського влаштувати Михайла на службу до контори Ставропольського удільного округа.
«Я теперь только и думаю о том, что вызволюсь из Петербурга и отдохну от него и всех его скверн. Смотрите только не проговоритесь, кто я и что я, храните мое, как вы называете, инкогнито. ...пусть М[арко] В[овчок] исчезнет, как в воду канет, и пусть остается под водой до самой смерти — это лучшая мера дожить до нее спокойно и много работать…
Поскорее бы от всех этих терний и духоты на простор, свободо вздохнуть. Эта жажда доходит у меня до ребячества — хоть одним днем ускорить бегство из Северной Пальмиры…», – зізнається Марія пану Лазаревському.
У квітні 1878 року Марія Олександрівна, маленький Боря та закоханий Михайло залишають Петербург.
Вона писатиме Михайлу листи. І спочатку в них звучатиме ностальгічне кохання, туга за тим, що неможливо повернути, та прагнення заспокоїти чоловіка, запевнити його в своїй любові.
«Милый мой друг, доброй тебе ночи. …Если бы это правда, что души наши летают куда угодно, я бы сейчас отправила свою… к тебе и она бы тебя поцеловала в оба глаза, как теперь это мысленно делаю. …Обнимаю и целую тебя издали, мой дорогой друг…
Глупенький, что спрашиваешь, люблю ли я тебя, а сам этого не знаешь до сих пор. Не знаешь даже, что раз я полюбила, то уже не разлюблю…
Помни, милый, что ты дороже всего и береги себя. Приезжай здоровый, и как хорошо заживем опять. Крепко, крепко тебя обнимаю и не хочу пускать. Твоя Маруся…
Давай сюда свои милые глаза, я их поцелую, и свою дорогую голову, усталую, тяжелую от всяких дум, и отдохни около своей неизменной, своего верного преданного друга…
Милый, милый, я ведь там, около тебя. Если вспомнишь днем, проснешься ночью, всегда, всегда скажи себе: она тут, со мною. …Обнимаю тебя не тысячу раз, а обнимаю и так остаюсь долго, долго, пока тебе не станет полегче…
Милый, дорогой мой Миша, очень по тебе тоскую. Все постыло, хочется домой… если ты беспокоишься, что я тебя забываю, то ты самый неблагодарный непаинька, какой только есть на свете.
Верь, хороший мой, ненаглядный Миша, что никто не становится между нами, никого я не мешаю в наши дела, никого я не слушаю. Верь, мое серденько, что я верно тебя люблю и ни на минуту не забываю. Я очень, очень здесь тоскую. Так бы и полетела домой!».
Сім років тривожного життя на Кавказі – це крихітний світ власної родини, хвороби Бориса та негаразди Богдана, постійна моральна допомога чоловікові Михайлу, кар’єра якого не склалася.
Часті переїзди, невлаштований побут, відсутність грошей – все це лягає важким тягарем на плечі старіючої жінки.
Тут уже не до літератури та «наполеонівських» планів!
«По мере того как тускнеет ореол ее славы, разрушается и семейная идиллия. Вместо ожидаемого «рая в шалаше» — серое будничное существование. Благоговейные чувства любящего мужа с годами превращаются в усвоенную манеру обхождения, за которой проступают — и он не может этого скрыть — сухость и безразличие. И чем старше она становилась, тем сильнее чувствовалась разница в возрасте…», – з жалем констатує Євген Брандіс.
Марія вже жалкує, що погодилася вийти заміж.
«И вот... я делаю непростительную глупость, бегу из среды своей в новую, с дурацкими, хотя добрыми и самыми великодушными намерениями, и тут-то и пропадаю…».
Кандидат філологічних наук Аліна Акуленко впевнена, що навіть невдалий другий шлюб не зламав уперту Марію.
«Можно было бы предположить, что мещанская жизнь (в том числе брак) ловил Марию Вилинскую и таки поймал. Но вполне вероятно, что нет. Потому что ее невозможно было поймать, приручить, сломить…».
Колишня знаменита письменниця обриває усі зв’язки з друзями та знайомими. Марія запоєм читає, адже лише книги рятують її від самотності.
Відредаговано: 11.10.2020