Глава 10. Жорстокий удар долі

Бідна жінка залишилася самотньою. Вона вирішила оселитися в Петербурзі,бо в Європі вже була нікому не потрібною.

Писати щось нове та яскраве у неї вже не було ні сил, ні таланту, ні бажання. Тому Марія вирішила заробляти на життя перекладами іноземних авторів.

Вона заснувала свій журнал і найняла досвідчених жінок-редакторок, які швидко і дешево перекладали книги з різних європейських мов на російську.

Невдовзі пані Марія зажила на широку ногу, ставши успішним видавцем і вільною незалежною жінкою.

«Впервые в жизни Мария Александровна избавилась от нужды. Журнальные публикации, собрание сочинений, переводы, редактирование, парижские литературные заработки обеспечивают материальную независимость. Она снимает большую, удобную квартиру… устраивает приемы, литературные вечера, позволяет себе частые поездки в Париж. Она доказывает на деле, своим неустанным трудом, чего может добиться даже в России эмансипированная, свободная женщина.  

И все же, ее благополучие строится на песке, ежечасно находится под угрозой. Переводы оплачиваются болем чем скудно, литературный труд ценится очень дешево, все гонорары уходят на текущие расходы... Другой бы на ее месте откладывал на черный день, но она нерасчетлива. Свое зыбкое благополучие она может обеспечивать только астрономическим количеством печатных листов. Марко Вовчок никогда еще так много не работала…», – стверджує історик Євген Брандіс.

Відома мемуаристка Єлизавета Водовозова залишила свої спогади про Марію Маркович.

«Романами и рассказами преимущественно из быта малорусских крестьян Марко Вовчок приобрела огромную популярность в обществе, особенно среди молодежи того времени. Это была женщина выше среднего роста, полная, не особенно красивая, но, как про нее говорили, лучше всякой красавицы.

Тогда она была уже не первой молодости, с чрезвычайно густыми, широкими черными бровями, с несколько расплывшимися, но весьма подвижными чертами лица, с умными темносиними проницательными глазами. Одета она была всегда необыкновенно изящно, по моде, но небрежно…».

Начальнику III відділення імператорської канцелярії писали про занадто емансиповану даму Марко Вовчок:

«Маркович Мария Александровна, вдова надворного советника, между молодыми литераторами известна под шутовским названием «Волчок»... В литературе придерживается прогрессивно-демократического взгляда и не прочь стоять за женскую эмансипацию; в частной же жизни с аристократическими замашками и не лишена чванства; знакомство ведет с литераторами, преимущественно с молодыми, начинающими…».

Сама ж Марія Олександрівна писала в листопаді 1870 року:

«Я живу по-старому, — с тою только разницей, что теперь каждый понедельник у меня толпа женщин. Все ищут работы. Многие приезжали и приезжают из провинции. Все хотят работы. Нет, это не прихоть уже, а потребность. Приезжают не одни молоденькие, а всякие: и пожилые, и зрелые, и даже старые. Это поголовное восстание…».

Все начебто нормально складається у цієї сильної та красивої жінки.

І ось тут нещадна доля завдає Марії Олександрівні такого нищівного удару, від якого письменниця так і не оговталася.

Про це докладно написав Володимир Сиротенко-Вербицький:

«В 70-ті роки Марійці вже було далеко за 40. Бальзаківський вік вже минув. Тепер важко стало вибирати коханців. Та й невідомих талановитих письменників навколо не було. А вона ж сама-одна ніколи нічого не могла створити. То ж  Марія вирішила зайнятись перекладацтвом, та не тільки Жюля Верна перекладати, а наймодніші західних письменників.

24 травня 1870 вона підписала угоду з видавцем Звонарьовим на видання місячника «Переклади кращих іноземних письменників», по якій Звонарьов повинен був платити їй по 2000 рублів сріблом на рік та по 25 рублів сріблом за друкований аркуш.

Вона ж за це передавала йому право власності на опубліковані в цьому місячнику переклади. До перекладів Марія залучила відомих і невідомих письменниць, які добре володіли французькою, англійською, іспанською і німецькою мовами.

В коло цих перекладачок потрапила і сестра Опанаса Васильовича – Катруся Керстін. Першими її перекладами були переклади П’єра Жюля де Сталя (псевдонім Етцеля). Переклади так сподобались Марії, що вона доручила Катрусі переклад казок Андерсена. 

Маючи таку надійну перекладачку, вона уклала договір на переклад повного зібрання творів Андерсена. Звичайно, з Катрусею, як і з іншими своїми наймичками-перекладачками, вона ніяких письмових договорів не укладала, та й гроші поза часто «забувала» платити.   

Катруся вирішила скористатись випадком і відомстити Марії за скалічене життя брата, за вкрадене у нього ім’я. Вона взяла опублікований у 1868 році переклад Казок Андерсена, зроблений М.В.Трубніковою та сестрою знаменитого критика Володимира Стасова, і майже дослівно списала його.

Марія, навіть не прочитавши, поставила свій підпис і віддала для друку Звонарьову. Коли переклад першого тому був надрукований, Катруся інкогніто переслала по примірнику Трубніковій і Стасовій.  

Надія Василівна читає перший том Казок Андерсена у перекладі Марко Вовчок і не може очам своїм повірити. Текст повністю її. Марія в цей час була знаменитою революційно-демократичною письменницею і Надія Василівна вирішила не паплюжити однодумицю. Промовчала.

Та от 3 грудня виходить другий том казок Андерсена у перекладі Марко Вовчок. І знову текст ідентичний. Катруся знала, що робила. Сім’я Стасових у ті часи володіла думками інтелігенції всієї Російської імперії, та й Європи. Володимир Васильович – відомий публіцист, критик, письменник, натхненник передвижництва. Дмитро Васильович – відомий юрист, який уславився вдалим захистом революціонерів.

Надія Василівна – відома письменниця, перекладачка. І от це тріо встало проти Марії. 11 грудня Стасов публікує в газеті «Санкт-Петербурзькі відомості» статтю «Щось дуже негарне», в якій звинувачує Марію в плагіаті. Марія ще намагається відбитись, пише, що її переклад має вищий художній рівень, вимагає третейського суду. Та куди їй було тягатись з блискучим юристом Дмитром Васильовичем.