Глава 4. «Мовчазне божество» літературного Олімпу

Наприкінці 1857 року безумно закоханий у Марію пан Куліш надрукував першу книжку Марко Вовчок «Народні оповідання». Весь тираж розійшовся за кілька днів.

Тарас Шевченко теж прочитав ці оповідання, вертаючись із заслання. І написав у листі до одного з друзів, вражений тими яскравими сценами народного життя:

«Сижу я, бачите, в Нижньому та виглядаю того розрішенія (їхати до Москви), як стара баба літа. Коли це присилає Пантелеймон оті оповідання і так уже їх захваляє та просить, щоб я їх прочитав і сказав своє слово. Я,звичайно, починаю спершу з передмови. І двох страничок не перечитав, згорнув та й за лаву. Тьфу, кажу: хіба не видно Кулішевої роботи.

Лежали вони там кілька неділь. Коли знов пише до мене Куліш, нагадує та просить, щоб скоріше прочитав або хоч так завернув. Тоді я розкрив посередині і читаю. Е, кажу собі, це вже не кулішева мова! Перечитавши до остатку, благословив обома руками…».

Тарас Григорович скептично ставився до творчості «гарячого» Куліша, критикуючи його за манірність мови. Але народна мова невідомого Марка Вовчка дуже сподобалася Шевченку.

Він записав у своєму щоденнику:

«Какое возвышенно-прекрасное создание эта женщина… Необходимо будет ей написать письмо и благодарить ее за доставленную радость чтением ее вдохновенной книги…».

А третє видання «Кобзаря» вийшло із дарчим написом «Моїй єдиній доні Марусі Маркович і рідний і хрещений батько Тарас Шевченко».

Влітку 1858 року деякі оповідання Марка Вовчка в російському перекладі друкуються в найпрестижніших газетах Росії – «Санкт-Петербургських ведомостях» та «Русском вестнике».

Марія Маркович стала відомою на всю імперію як талановита письменниця та нова зірка на літературному небосхилі Росії.

У березні 1858 року Тарас Шевченко нарешті добрався до Петербурга. Поет організував земляків – і в складчину вони купили золотий браслет для красуні Марії. Та була в захваті від такого коштовного подарунку «пророка».

Щасливим почувався і Опанас Васильович. Він надіявся, що це їхня спільна з дружиною літературна слава. Маркович дякує Шевченку за подарунок і визнання своєї Марії:

«…закохались ви в простому та щирому писанню дружини моєї, та вже таку їй ласку показуєте, що не треба й батька рідного. Да хто його й знає – який лучше, цікавіш подарок – дару: чи золотий наручник – громадська за приводом вашим даровизна, велика честь, немає більшої! – чи ваш власний «Сон», що й громаді не треба кращого, – коли б бог дав, справдився!».

Тим часом Опанасу Васильовичу стає незатишно в Немирові. Новий директор гімназії взявся наводити порядок. І дізнався про амурні походеньки Марії Маркович та українські вечорниці її чоловіка.

Марковичу добряче перепало від нового начальства – і він засумував. І написав другу Кулішу, щоб той підшукав йому нову роботу. Пантелеймон звернувся до графа Толстого з проханням влаштувати пана Марковича інспектором синодальної друкарні – тому що «він одружений з особою, що пише морально-релігійні повісті під ім’ям Марка Вовчка».

Сам же Опанас Васильович писав одному з друзів, жаліючись на злиденне життя. Причому писав російською мовою.

«Я все тот же 296-ти рублевый младший учитель Немировской гимназии... Оттого и мог семейное счастье безрадостно, или, вернее, держится добрым сердцем Марии Александровны. Но какая ей награда за такой подвиг? Спокойствие, удобства, которые я не могу доставить? Любовь, которая на сморщенном досадой лице не может много утех принести другу? Между тем с каждым годом и месяцем жизнь немировская становится несноснее... Я черт знает в какой нужде…».

Однак затія з роботою в синодальній друкарні в Москві не сподобалась Марії, яка рвалася до Петербургу. Тому Опанас був змушений погодитися з доводами дружини та відмовився від цієї посади.

Пізніше Куліш написав Опанасу листа, в якому пропонував їхати до столиці – адже там завжди можна знайти роботу та й гонорари Марка Вовчка досить високі й на них можна прожити.

У грудні 1858 року Марковичі вирушили до Москви, а потім до Петербургу. Там Пантелеймон Куліш влаштував їм урочисту зустріч з представниками української громади.

По дорозі до Москви родина Марковичів завітала до маєтку Аксакових. Старша донька письменника Віра Сергіївна так згадувала про зустріч із Марією у листі до своєї петербурзької подруги:

«Вчера была у нас Марко Вовчок, то есть сочинительница. Лицо очень доброе, но простое; она должна быть очень не глупа, но очень конфузится.

Сегодня они уже едут в Петербург, там, — вероятно, им будет приятнее... Обстоятельства же их весьма плохи, грустно было это видеть; очень жаль, что мы не успели с ней ближе познакомиться…

Ваша малороссийская колония, вероятно, испортит Марко Вовчка, вскружат ей голову и собьют с толку, а пока она мне показалась женщиной скромной, без авторського самодовольства, кажется, очень конфузилась…».

Пані Аксакова мала рацію – літературна слава та поклоніння видатних чоловіків справді збили з толку Марію Маркович, яка перестане соромитися світського товариства та стане «мовчазною богинею».

23 січня 1959 року Марія зустрілася з Шевченком у нього на петербурзькій квартирі. Друг Куліша і Марковича Василь Білозерський згадував:

«…Шевченко познакомился с М.А.М(аркови)ч. Шевченко от автора «Народних оповідань» был в неописуемом восторге…».

Ще б пак!

Молода, вродлива та надзвичайно сексуальна Марія справила неабияке враження на Кобзаря.

Ділова пані не гаяла часу даром. Марія почала жити в шаленому темпі – щодня відвідувала вечірки та ходила у гості до впливових людей. Читала уривки з «Народних оповідань» та ніжилася в гарячих променях слави.

А бідний Опанас ходив по видавництвах та пропонував нові оповідання Марка Вовчка. На вечірках та зустрічах йому вже не було місця – гості воліли бачити його чарівну дружину.

«Поначалу Марко Вовчок производила впечатление заурядной, ничем не примечательной женщины. Замкнутая и молчаливая, она держалась с подчеркнутой скромностью, без всякого жеманства и нарочитого старания понравиться. Ее поэтическая натура, редкое сочетание ума, таланта и природного обаяния раскрывались далеко не сразу — и только тем, к кому она сама хорошо относилась…», – повідомляє нам дослідник та філолог Євген Брандіс.