Глава 2. Спокусниця Марія

Мати Марії Вілінської – Парасковія Петрівна – згадувала щасливу мить народження доньки. І часто повторювала вже дорослій Марії:

«Мати моя, ця свята жінка, повністю розділила зі мною все моє щастя – і скільки любові, турботи і надії зустріли тебе при появі на світ божий! Мати бачила і передбачала в тобі красуню – мені здавалося, що душа ангела світиться в очах твоїх…».

Красуня з очами ангела чи спокусниця з очами відьми – чоловіки по-різному бачили Марію Вілінську.

Дівчинка дуже любила свого батька – кадрового офіцера російської армії. Але після його смерті п’яниця вітчим жорстоко поводився з пасербицею. І Марія зрозуміла, що найдорожча річ у цьому світі – це воля і незалежність.

У дванадцять років Марію віддали до приватного пансіону мадам Мортеллі в Харкові. Несолодко довелося волелюбній дівчинці в цьому незатишному місці, де за всяку провину карали голодом і страхом.

Її подруга по пансіону Людмила Ожигіна згадувала через багато років:

«Я помню крепкую, хорошенькую девушку. У неё был открытый взгляд, она держала себя просто и непринуждённо, и это отличало её от всех остальных. Кроме того, у неё были роскошные русые косы, которые она часто, вопреки правилам пансиона, носила спущенными…

Я помню также, что она тяготилась и скучала в этой среде, что ее скоро забрали, и я ничего больше о ней не знала…».

Отже, зовсім недовго пробула в пансіоні наша Марія, а потім втекла звідти. І поселилася в багатих родичів в провінційному Орлі – в сімействі своєї тітки Катерини Мардовіної.  

Історик Віра Агеєва зазначає, що там дівчину чекала «непевна, принизлива роль чи то вихованки, чи гувернантки у багатому, респектабельному домі тітки, де для дівчини не знайшлося навіть окремої кімнати…».

Їй було 16 років, коли вона познайомилася зі шляхетним й розумним Опанасом Марковичем – знаним фольклористом, чудовим оповідачем та непоганим співаком.  

Високий, ставний і симпатичний 28-річний Опанас довго роздумував, але все ж таки запропонував Марії взяти шлюб. І хитра дівчина відразу погодилася – адже їй набридло жити бідною родичкою у сварливої тітки.

– Я вийшла заміж не кохаючи, а лише прагнучи незалежності… – зізнається пізніше Марія.

Письменник Олександр Горобець стверджує, що Марія і Опанас познайомилися на вечорах у Мардовіних.

«Тітка Катерина добре розуміла, що для юної родички замало самого лише шарму аристократичного виховання, здобутого в вищому світському пансіоні Харкова, для авторитету, а головне вдалого заміжжя потрібно ще й створити певне культурне середовище.

Так у домі мадам Мардовіної  регулярно стала збиратися примітна й культурна молодь, відбувалися свійські раути. Якось серед цієї вишуканої братії знайшовся й показний, замало не під саму стелю широкоплечий брюнет, з синіми, аж волошковими очима, яскравими губами, м’якими й привабними рисами обличчя.

Він винятково душевно виконував українські народні пісні, дуже файно танцював, у висловах влучно бавився малоросійськими прислів’ями і поговірками, позаяк кохався в етнографії і збирав різні вислови поміж людей.

Мав звання кандидата наук, себто, науковця. Читав на пам'ять безліч віршів модного у молоді Тараса Шевченка. Він навіть був його близьким знайомим, свого часу входячи до Києво-Мефодіївського братства, і через що потрапив на заслання до Орла. Потайки приносив на вечірки листи від самого Тараса-бунтаря…».

Марковичу дуже пощастило – за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві його не заслали у солдати на край землі, як непокірного Шевченка. Опанас опинився в Орлі, де мав змогу працювати і писати.

Тут Марковича взяв під крило орловський губернатор князь Петро Трубецькой. Спочатку Опанас служив секретарем губернської управи, потім старшим помічником керівника канцелярії, а згодом дослужився до чина титулярного радника.

«До Опанаса стала підкрадатися самотність. Якнайбільше він скучав по Миколі Лєскову, до якого прикипів душею. Але незабаром Коліно місце зайняла така ж недоучка Марійка Вілинська, яку виставили з Харківського пансіону благородних дівчат Мортеллі не то «з-за безгрішшя», не то «за поведінку… Правда, важко називати Марію дівчинкою, адже в тому пансіоні вона не тільки встигла позбутися невинності, але і спіткала мистецтво зваблювання…», – вважає дослідник Володимир Сиротенко-Вербицький.  

Звісно, красивого, високого і співучого Опанаса юна Марія сприйняла як місцеву знаменитість і людину, здатну зробити непогану кар’єру.

Дівчина мала гарну фігуру зі звабними формами та вміла підтримувати інтелектуальні розмови. А що ще було потрібно недалекому Марковичу?

«Высокая, статная, с роскошной каштановой косой, которую укладывала короной вокруг головы, с необычайно глубокими, прекрасными серыми глазами. Она была заметна в орловском товариществе, и, хотя не имела никакого приданого и жила в доме своего дяди как «бедная родственница», ей не недоставало женихов…» – згадував син Марії Богдан Маркович.

А рідний брат письменниці Дмитро Вілінський додає до цього портрету:

«С самых молодых лет сестра тяготела к науке, не имела ни малейшего пристрастия к модничанью, одевалась всегда просто, чесалась без вычур, гладко или косы короной, и это осталось в ней на всю жизнь. Она не любила выездов, тяготилась балами…».

Отака красуня і розумниця раптом вибрала на роль чоловіка бідного й опального Марковича, хоча теж гарного, талановитого і веселого.

«У ньому вона побачила людину, яку шукало, ждало її серце, людину, яка може навчити її працювати, приносити користь оточуючим…», – дещо пафосно напише син письменниці (а насправді внук, позашлюбний син Богдана) Борис Лобач-Жученко.  

Юна Марія відразу запала в душу статечному Опанасу. Дівчина носила скромні наряди, але її сукні шили найкращі кравці Орла. Ці плаття так спокусливо підкреслювали її жіночі форми, що Маркович ледь не давився слиною – спостерігаючи за красунею разом із іншими чоловіками.