Глава 10

Рената відчинила дверцята й зазирнула у салон автомобіля свого чоловіка. Відчула, як сіпнулися її губи, коли вона промовила:

— Привіт.

Олесь повернув до неї голову, але не відповів. Що ж тепер? Сідати чи ні? Але ж він сам її покликав. Чи… з нею щось не так, і чоловік вагається, чи варто показувати її колегам? Мабуть, не треба було одягати цю сукню.

Рената знайшла її не на плічках, а на верхній полиці шафи. Випадково. Рената вдягала її лише раз, коли міряла. Сукня виявилась трішки завеликою, і тому Рената її не носила.

Вона побачила бузкову красу у вітрині магазину, коли йшла з батьком у кіно два роки тому. Не зуміла пройти повз і зупинилась, розглядаючи казкову вишивку на ліфі та рукавчиках. Ренаті страшенно захотілося приміряти розкішну сукню, але коли вона побачила цінник, то зітхнула та рушила далі.

Якби Рената натякнула батькові на необхідну суму, то він би не відмовив. Однак вона не хотіла просити на одяг гроші. Досить й того, що щомісяця татусь переказував певну суму на її рахунок. Рената планувала витратити ці кошти на навчання та квартиру.

Однак наступного дня кур’єр доставив цю сукню їй додому. Несподівано уважний батько прочитав бажання у її погляді та вирішив зробити подарунок. Вчора Рената одягала сукню з нетерпінням та хвилюванням, але та виявилась якраз впору. Сказати, що Рената цьому втішилась, це нічого не сказати.

Готуючись до святкування, сьогодні зранку Рената витратила декілька годин на зачіску та макіяж. Вперше робила їх у салоні, де зазвичай до свят готувалась мама. Сказала лише, що хоче виглядати природно, подумала — якщо не сподобається, то встигне виправити все сама, і довірилась вправним рукам майстрів.

При  повному параді Рената собі у дзеркалі сподобалась, та як відреагує на неї Олесь, здогадатись не могла. І ось тепер він дивився на неї та мовчав. Це трішки, або ж не трішки, напружувало.

Можливо, їй все ж не варто їхати на своєрідні оглядини? Але ж перед весіллям вона пообіцяла чоловікові ні в чому йому не відмовляти. До того ж якщо бути з собою чесною, Ренаті й самій хотілося вийти в люди разом з чоловіком. А тут така несподівана, бентежлива, та все ж нагода…

— Чому не сідаєш? Чекаєш запрошення? Чи… компліменту?

Ну от!

— Я? Ні! Для чого це мені? Навіть на думку не спало. — Рената миттю всілась поруч з чоловіком. Як же він її розсердив! Аж щоки запекло. Мабуть, розчервонілась, наче буряк. Та й нехай! Яка є, така є. — Чому стоїмо? На яку годину нас запрошено?

Олесь не відповів на жодне з її запитань. Замість цього нахилився до неї та так неждано, що Рената враз перестала дихати. Їй примарилось, що Олесь збирається її поцілувати. А ще торкнутися, бо він простягнув до неї ліву руку.

Невже це станеться?

Однак Олесь лише взявся за ремінь безпеки й пристебнув її.

Яка ж вона наївна!

Олесь заговорив лише тоді, коли вони під’їхали до Центру. Рената не могла чекати, поки чоловік відкриє їй дверцята. Їй треба було рухатись, щоб менше хвилюватись. Вона переставила ноги та миттю опинилась на розпеченому асфальті автостоянки. Підбори її випускних туфель мало в ньому не загрузли, а дихання після салонного кондиціонера одразу ж перехопило. Чи це була паніка?

— Не поспішай. Нам не у Центр, а до ресторану. — Різкий голос чоловіка виявився дуже доречним. Рената отямилась і відвела погляд від будівлі, якою багато років керував її батько. Зосередилась на Олесеві. Він спокійно зачинив дверцята зі свого боку, поставив авто на сигналізацію, повільно обійшов його та підхопив Ренату під лікоть. Попри те, що вона за всім цим спостерігала, Рената сіпнулась і затремтіла. — Боїшся?

— Ні! — вигукнула вона, підвела очі на чоловіка та раптом зізналась: — Так. Дуже боюся.

Якщо він зараз засміється… Рената і сама не знала, що у цьому випадку зробить, але Олесь не засміявся. Навіть не посміхнувся.

— Тож ми з тобою в одному човні. — Рената підійняла брови, і чоловік відповів на її німе запитання: — Я теж боюся. Відповідно, у нас є один єдиний вихід.

Олесь повів її в протилежний від Центру бік.

— Який?

— Поводитися так, ніби ми одружилися не через Центр. Принаймні, не сварімось на людях.

— Але ж дехто знає…

— То й що? Не люблю, коли мені співчувають. Нехай краще заздрять.

Співчувають? Невже вона виглядає так, що її залишається лише поспівчувати її чоловікові? Краще б вже мовчав. От навіщо вона так старалась? Якби прийшла такою, якою зазвичай виглядає, то не було б настільки образливо.

То Олесь гадає, що тільки йому можуть поспівчувати?

— Якщо мені співчуватимуть, то я трагедії з цього не робитиму, — відповіла з викликом в голосі. Олесь спохмурнів, а Рената посміхнулась. — Але… Сьогодні я не маю наміру сваритися, тому через мене не переймайся. Слідкуй за собою.

Коли вони увійшли до зали ресторану, Ренаті вкотре за сьогодні перехопило подих — і не тільки тому, що в приміщення ретельно охолоджувалось кондиціонером. На ній сконцентрувалось стільки зацікавлених поглядів, що Рената заледве втрималась від втечі. Та вже за мить вона відчула, як її холодні від переляку пальці опинились в гарячій долоні, а над вухом пролунав насмішкуватий чоловічий голос: