Глава 4

— Чай будеш? — поцікавилась матуся, розпаковуючи залишену про запас жерстяну коробку з печивом. — Треба сходити до крамниці. Завантажити холодильник. Не знаю, скільки ще ми тут затримаємося. Чи краще замовимо доставку?

Рената впала на табурет коло кухонного стола та сперлася головою об сусідню стінку. Здавалося, що розмова з Олесем висмоктала з неї залишок сили. Їй самій не вірилось, що вона розмірковує над тим, щоб погодитись на пропозицію цього чоловіка. Ні, не так — на пропозицію батька.

— Я чомусь не голодна.

— Це мине,  — матуся налила у Ренатину чашку щойно настояний чай. — Як і все решта.

— Тоді я за доставку. Вибери щось за мене. — Любава кивнула, помішуючи чай та пильно вглядаючись в обличчя доньки. — Мамо, чому батько… ось так зі мною вчинив? От чесно, я цього не розумію. Зовсім. Мені здавалося, що він мене любить.

Любава помовчала, перш ніж відповісти.

— Я ніколи до кінця не розуміла, чому твій татусь діє тим чи іншим чином. Кохала його, але не розуміла. — Матуся зітхнула. — Ти не мусиш погоджуватися.

— Знаю. Але… Тато знав, що я хочу бодай спробувати створити лінійку косметичних продуктів на основі рецептур бабусі Рут. Мрію про це. Однак він завжди був проти такої ідеї. А тут... Це ж купа грошей! Чому він змінив свою думку? Хотів таким чином… заохотити мене до шлюбу з Олесем? Тато чудово знає, як Олесь до мене ставиться. Навіщо він усе це вигадав?

— Не знаю. Не бачу причини, окрім однієї.

— Якої?

— Твій батько хоче, щоб улюблена компанія дісталася у спадок його родичу. Тобі він її залишити не може, тому й вигадав такий дивний спосіб. Але це лише моє припущення. Нагадаю ще раз — ти не мусиш погоджуватися. І я б настоювала на твоїй відмові, якби не одна обставина. Точніше дві.

— Які ж?

— По-перше, ти вже доросла, і маєш право вирішувати сама, погоджуватися тобі, чи ні. А по-друге, — матуся лагідно торкнулася долонею Ренатиної щоки. — Він досі тобі подобається, чи мені здалося?

Рената стрепенулася й зашарілася.

— Це так помітно?

— Мені — так.

— А… Олесю? Як думаєш, він здогадується?

— Не знаю, доню. Не знаю. Швидше за все ні. Цей парубок надто сильно хоче компанію, щоб замислюватися над чиїмись почуттями. В цьому він дуже схожий на Остапа.

— Згодна, — Рената потягнулася за цукром. — І як давно ти знаєш про… ну… про те, що він мені подобається?

— Відтоді, як ти стала підлітком. В такому віці важко приховувати почуття від близьких людей.

— А батько? Він здогадувався?

Любава знизала плечима.

— Важко сказати. Думки твого батька відомі лише твоєму батькові. Принаймні, ми з ним це питання не обговорювали. Ти вже щось вирішила?

— Міркую над цим. Чесно кажучи… страшно. Але остаточне рішення ухвалю лише у тому випадку, якщо на цей… Не знаю, як назвати такий шлюб. Коротше, лише після того, як Олесь побалакає зі своєю дівчиною.

— А якщо вона буде проти? — поцікавилась матуся.

— Олесь вважає, що вона його зрозуміє.

— Ну-ну. Та все ж…

— Якщо вона буде проти, однак Олесь це проігнорує, тоді я і висловлюсь.

Любава похитала головою.

— Це важко, донечко. Подружнє життя без кохання. Впевнена, що не пожалкуєш?

— Пожалкувати можу в обох випадках — і коли відмовлю, і коли погоджусь. Не думала я, що взагалі колись вийду заміж, але… можу спробувати. Це ж ненадовго. Лише на три роки. Не складеться, значить не складеться.

Любава знову сумно похитала головою.

— Не такого шлюбу я для тебе хотіла.

— Знаю. — Рената змусила себе посміхнутися. — Можливо, хоч косметичну лінійку випущу.

* * *

Додому до Стелли Олесь поїхав по завершенню робочого дня. Численні щоденні справи, частково відкладені через зустріч з юристом та напружену бесіду з Ренатою та її матір’ю, трохи втихомирили його злість. Але вона нікуди не поділась й повільно кипіла в Олесових жилах.

Хоча він переконував себе, що Стелла його зрозуміє — мусить зрозуміти, але повної впевненості у цьому Олесь не мав. Мабуть, тому, що сам ніколи б такого не пробачив.

Але Стелла геть інша. Вона спокійна та розважлива. До того ж їм доведеться відкласти спільні плани лише на три роки. Мізерний термін у порівнянні з цілим життям. Щодо дитини, яка б мала народитися у запланованому Карпенком шлюбі, то це — винятково вимушена міра. Без малюка Олесю не вдасться отримати вимріяний Центр.

Він залишив авто у дворі новобудови, в якій батьки придбали для Стелли квартиру, і поки чекав на ліфт, намагався набратися потрібної рішучості, а ще підібрати вагомі аргументи, щоб переконати Стеллу зачекати та не ревнувати до жінки, яка для нього, Олеся, нічого не означає, окрім невчасного тягаря. Донька ненависного Остапа — лише засіб для досягнення мети.