Глава 3

Рената зачекала, поки Любава зачинить двері до вітальні, та повернулась до Олеся. Її ноги тремтіли, але вона підійняла підборіддя. Рената не мала права пасувати перед цим тепер вже чоловіком, як колись тремтіла перед підлітком — особливо після розголошення батькового листа.

Досі не вірилось, що Олесю виповнилось двадцять шість, а шістнадцять залишилось в минулому та її пам’яті. Однак і Ренаті вже не десять. До того ж поруч немає татуся, який міг сказати цьому нахабі, щоб він забирався геть. Але з іншого боку, саме через батькову примху Олесь примчав до їхньої оселі.

— Те, що ти сказав — нахабно, непристойно та дуже образливо.

Олесь зіщулився. Здається, він зовсім не почувався винним.

— Я лише сказав правду. Чисту. Без прикрас. І якщо вона для вас неприємна, то це тільки ваші проблеми. Люба — давно доросла жінка й не могла не усвідомлювати, що молоді, енергійні, привабливі та одружені… — Олесь зробив наголос на цьому слові, — не мали шансу не спокуситися, особливо якщо тривалий час мешкали в одному домі. Згоден, що це траплялося не постійно, бо Карпенкові кортіло потрапити ще в одне ліжко, а попри це встигати займатися не менш, а, можливо, і більш улюбленою справою. Ти ж розумієш, про що я. Про пластичну хірургію. Однак він та моя мати мали достатню кількість часу, щоб гідно оцінити одне одного. І ще одне… — Олесь зі вже знайомим Ренаті презирством пройшовся поглядом по її фігурі, але вона зуміла не відвести очей. Хіба що почервоніла. — Якщо вже когось й ображали, до того ж регулярно, то це мою матір. Що б ви там з Любою собі не навигадували, саме Вікторія Римша — досі законна дружина пройдисвіта Карпенка.

Тут Олесь мав рацію, і це сердило та розчаровувало Ренату найбільше. Але ж вони з матір’ю не винні, що батько одружився з Вікторією.

— Ти постійно забуваєш, або ж спеціально ігноруєш той факт, що саме ми з мамою були першими. Саме з нами батько прожив дев’ять щасливих років до того… — Ренаті раптом забракло повітря. Вона знову пригадала, як гірко плакала Любава через зраду коханого Остапа. — До того, як він підписав шлюбний контракт з твоєю матір’ю.

Олесь підійняв брови та всміхнувся. Зневажливо так. Зверхньо.

— Однак, коли справа дійшла до вибору, Карпенко обрав не вас, а… — Олесь всміхнувся ще ширше та демонстративно схрестив руки на грудях, — … Центр.

Чути таке було боляче. Думати — теж. Але ось ця правда в очі — вона вдесятеро неприємніша. Однак від правди не сховаєшся.

— А що, по-твоєму, зараз робиш ти? — запитала Рената. Хоча слова вимовлялися важко, та вона мусила триматися, бо вже доросла. І якщо на щось наважиться…

Невже вона про це думає? Виходить, що так. Дивовижно! Лише батько вмів вмовити її на щось незвичайне. До прикладу — покататися на «Чортовому колесі», щоб позбавитися давнього страху висоти. Страх залишився, але пригода виявилась незабутньою.

Тож якщо Рената все ж наважиться на запропоновану батьком чергову авантюру, то протистояти Олесю їй доведеться частенько.

— Ти про що?

Він не зрозумів. І не зрозуміє, доки вони не пізнають одне одного краще. Та чи потрібно це — пізнавати? Хіба що фізично, і то ненадовго. Адже мине три роки, і їхні шляхи, швидше за все, розійдуться.

Нахабна усмішка сповзла з вродливого обличчя, що вже непогано. Відповідно, вона, Рената, ставить правильні запитання.

— Чому ти тут?

— Що за безглузді питання?

— Вони не безглузді. Хіба ти тут, у лігві умовного ворога, не заради Центру? Якби він був тобі непотрібний, зараз ти б не стояв переді мною. Невже готовий лягти в ліжко з нелюбою? Адже батько настоював на… — Ренаті все ще не вірилося, що вона подібне обговорює, — … природному процесі. А для цього ми мусимо… мусимо… Ти й сам знаєш, що ми мусимо зробити.

— Нелюбою? — Олесь знову всміхнувся. Кривувато, проте так само зухвало. — Смішне формулювання. Що ж… Відкрию тобі один страшний секрет. Чоловіки так влаштовані, що за потреби можуть зробити це і з нелюбою — і не тільки один раз. Але… — Олесь засунув руки до кишень, примружився та нахилився до Ренати, наче хотів повідати ще один страшний секрет. Вона не відсахнулася лише тому, що її ноги ніби приклеїлися до підлоги. — Як мені розцінювати твоє запитання? То ти… — Олесь поглянув на її рот, — … згодна?

Після цих слів Ренату кинуло в жар. Потім в холод. Далі по хребту наче пропустили струм.

Рената мріяла про це. Не про струм по хребту, а про миті, коли вона та Олесь зможуть бути разом. Дивні мрії, якщо врахувати, як Римша до неї ставився.

Звісно ж, марила Рената цим не зараз — протягом останніх несподіваних та чудернацьких годин, а колись давно. Хоча в її віці «давно» могло означати як роки, так і декілька місяців, Рената мусила зізнатися собі, що роки до істини значно ближчі. Але між уявою та цілком можливою реальністю існувала одна важлива  відмінність — у Ренатиних фантастичних мріях все відбувалось інакше, бо в них Олесь теж її кохав. Хіба ж вона не дурепа?

— Я… поки що… міркую над цим, — відповіла повільно, трохи діловито та трохи байдуже, ніби стосовно вечірки, на яку не надто вже хотілося йти, і подумки похвалила себе за це.

Насправді ж Рената навіть думати про таке боялася, настільки нереальною їй здавалась подібна перспектива. А якщо вона завтра прокинеться, і раптом виявиться, що усе, що відбулося, лише розіграш?