Глава 2

У ті роки Рената усвідомила не все, але з часом почала розуміти більше. Починаючи з того бентежливого, сповненого несподіваних новин дня, для їхньої до тепер дружньої, хоча й неординарної, родини багато що змінилося.

Тепер Рената знала, що десь існує законна дружина татуся, на ім'я Вікторія, та її син, якого звали Олесем, однак ніколи їх не бачила. Декілька місяців Любава страшенно сердилася на свого Остапа, і Рената змогла бачитися з батьком лише поза межами їхньої квартири. Проте це були вже не такі безтурботні та веселі зустрічі, як колись. Тепер здебільшого раз на тиждень татусь забирав доньку зі школи, і вони йшли кудись разом.

Але під час першої зустрічі після того, як Рената про все дізналася, вона хотіла відмовитися від спільної прогулянки — навіть від розмови, бо ж батько залишив їх заради іншої родини. Вона не знала, як вчинити, щоб не зрадити матусю. Саме тому, побачивши татуся під будівлею школи, Рената повернула в інший бік. Але він наздогнав її та обійняв зі спини міцно-міцно. Промовив захекано: «Не тікай, моє маленьке серденько. Я дуже тебе люблю». І Рената не встояла, розвернулася та обійняла татка, бо теж, попри все, дуже його любила.

Від матусі Рената такі здибанки не приховувала, але Любава їх ніяк не коментувала. Не сварила, не заперечувала, і вже добре.

Одного разу, якраз на матусин день народження, батько подзвонив у їхні двері. Він мав ключ, а Любава замки так і не поміняла, але, мабуть, татусь не наважився ним скористатись.

Матуся довго стояла на порозі, дивилася на білі троянди та мовчала. І батько теж мовчав. Але потім він хитнувся вперед, і Любава відступила. А потім довго плакала в Остапових обіймах. Рената спостерігала за цим зі своєї кімнати. У цю мить вона дуже зраділа, однак хвилювалась, як відтепер усе складеться.

Відтоді батьки ніби порозумілися. Любава змирилася. Татусь усе частіше бував у їхньому домі та іноді залишався на ніч. Проте і в іншому домі він теж мешкав — разом з законною дружиною Вікторією, яка виявилася старшою за нього аж на п’ять років, та її сином, якого Рената ніколи не бачила.

І ось під час святкування Ренатиного десятиліття до невеличкого ресторанчика увійшла зграйка підлітків у модних подертих джинсах та футболках навипуск. Але Рената звернула увагу лише на одного з них — високого, сіроокого, з чубом, що падав на сердиті очі, в яких палав виклик. Він виглядав за головного у непроханій компанії, яка зовсім не була схожою на ті, що ходить до подібних закладів.

Остап Карпенко негайно підвівся з місця та підійшов до сіроокого юнака.

— Навіщо ти тут? — запитав тихо, мабуть, щоб не привертати уваги.

— А що? Не можна? — на відміну від Ренатиного батька, голосно поцікавився хлопець. — І хто ж мені заборонить?

— Олесь, тобі та твоїм друзям краще піти, — настоював батько.

Олесь?

Рената й так не могла відвести від цього юнака погляду, а тепер почала придивлятися ще ретельніше, щоб побачити усе, до найменшої деталі. Адже перед нею був хлопець, з матір’ю якого одружився її батько.

— Ти не можеш нічого мені забороняти, — з нахабною усмішкою відреагував Олесь.

— Чому ж?

— Бо ти мені не батько! — ніби виплюнув у очі Остапові задиркуватий підліток. А потім несподівано поглянув на Ренату. Їй негайно захотілося сховатися, залізти під стіл. Попри новий вельветовий костюм та напередодні зроблену стрижку «каре» Рената здавалася собі дуже незграбною та навіть страшненькою. Можливо тому, що саме це віддзеркалювали злі сірі очиська. І це хлопець ще не бачив її брекети. — Вона… — Олесь тицьнув пальцем у бік Ренати, — гидка.

Рената не одразу зрозуміла, що плаче. Але картинка перед її очима розпливалась, коли батько взяв хлопця за лікоть, а той вирвав з чоловічих пальців руку, вигукнув щось нерозбірливе й точно неприємне, розвернувся і з реготом, який підхопили його приятелі, вийшов за двері.

Мама та батько заспокоювали Ренату, як могли, і вона навіть почала усміхатися — але тільки заради рідних, бо вони дуже вже хотіли потішити її цим святом.

* * *

Чому усе це пригадалося саме зараз, Рената не знала.

— Думаєш, що краще відмовитися? — запитала лише для того, щоб підтримати розмову. Їй здавалося, що усе це — лише продовження якогось дивного сну. Батько десь на Тибеті, а Олесь… Хіба вона може вийти за нього заміж? Це ж… Ненормально! І нереально…

Про що ж, цікаво, міркував Остап Карпенко, коли вигадував умови для отримання подарунків? Спокусливих подарунків.

Саме у цю мить у вхідні двері подзвонили. Довго. Настирливо.

Рената почала підійматися з крісла, хоча після стресу й почувалася зовсім знесиленою, ніби кволою.

— Сиди. Я відчиню, — матуся, як завжди, миттєво відчула її стан.

Куди тільки подівся адреналін, що змусив Ренату мчати додому? Тікати якомога далі від…

— Ви тут позасинали, чи що? — долинуло з передпокою.

Рената негайно підскочила з місця. Слабкість кудись поділася, ніби випарувалась. От тільки сховатися Ренаті не було де. 

— Заходь, але не грубіянь, — стримано відреагувала її матуся. — Подобається це тобі, чи ні, зараз ми усі в одному човні. Але кожен має право зійти на берег.