Глава 1

— Щоб отримати подарунки, Олесь Богданович Римша та Рената Остапівна Карпенко повинні офіційно одружитися та стати батьками спільної дитини. — Адвокат прокашлявся та продовжив монотонне читання: — Стать дитини не має значення, але процес… — адвокат знову кашлянув, — … має бути природним. Ця дитина має отримати п’ятдесят один відсоток акцій Центру при досягненні нею тридцяти років. До часу появи дитини справами компанії опікуватиметься,  — адвокат зробив паузу і поглянув на присутніх, — ваш покірний слуга, а медичними питаннями керуватиме теперішній заступник гендиректора пан Манько. Шлюб не може бути розірвано протягом трьох років. Якщо за цей час дитина не з’явиться… — адвокат знову кашлянув, — тоді обидві сторони можуть подати на розлучення, а Центр переходить у власність Марії Несторівни Карпенко. Якщо ж дитина з якихось причин не захоче успадкувати частину акцій Центру, їх також отримає матір пана Карпенка…

Приголомшена Рената не могла ворухнутися. Помітно схвильована матуся взяла її за руку, щось шепотіла, але Рената не розуміла слів. Однак вона дуже добре бачила, як підскочив зі стільця розгніваний Олесь і голосно вилаявся.

— Що тут відбувається? За кого він нас має, той Карпенко?! — Олесь зупинився перед столом, за яким стояв адвокат та зачитував вимоги, і поцікавився: — Ви впевнені, що там таке написано?

— Абсолютно, — кивнув юрист і поправив окуляри.

— Але ж це… Це — подарунок, а не спадок! Хіба для подарунків передбачені умови?

— Не завжди, але у цьому випадку передбачені, — спокійно, з гідністю, повідомив адвокат. — Ви коли-небудь вигравали у лотерею?

— Навіть не намагався, — трусонув головою Олесь. Було помітно, що він заледве стримується. — І як показує життя, — він кивнув на папірець у руках співрозмовника, — чинив правильно. Для мене подібні речі — надто дороге задоволення.

— А якби вигравали, то знали б, що все має свої умови. Пан Карпенко обрав ось такі, — адвокат вказав пальцем на аркуш паперу, який тримав у іншій руці. — І якщо ви хочете отримати Центр пластичної хірургії…

— Я дуже хочу його отримати. Але ж не за таких умов! — Олесь зробив ще один крок, і тепер його та юриста розділяла лише стільниця. Адвокат кліпнув, потім насупився, але з місця не зрушив. — Хто їх вигадав? Зізнавайтесь, не соромтеся.

— Що за… дивне запитання, пане Римша? Звісно, що автором є сам Остап Микитович Карпенко. До того ж підписання відбулося у присутності свідків.

— Хто ці, до біса, свідки? Я хочу з ними побалакати! Ні, вимагаю! — не вгамовувався Олесь, і Рената добре його розуміла. Вона й сама досі не оговталась від почутого. Як батько міг таке з нею вчинити? Це ж… Рената не знала, як таке схарактеризувати. — Назвіть мені їхні імена!

— Перед вами не заповіт, тому повідомляти імена свідків немає потреби. Пан Карпенко побажав залишити їхні прізвища в таємниці.

Адвокат повернувся до сейфа у стіні, поклав туди важливий документ і зачинив сейф на кодовий замок. Рената мовчки спостерігала за усім, але промовити бодай щось не могла.

Вона та Олесь? З цим щось не так. Олесь і вона мають одружитися?

Тим часом Олесь знову вилаявся.

— Я не вірю, що він це зробив. Навіть такий пройдисвіт, як Остап, не наважився б на подібне! Спочатку він щезає без попередження, і увесь Центр стоїть на вухах цілий місяць. Я вже мовчу про його дружину! — Рената перевела погляд на матусю Олеся, Вікторію Богданівну, що сиділа навпроти на шкіряному дивані та мовчки дивилася у вікно. Її обличчя було практично бездоганним і дивувало майже повною відсутністю емоцій. Здавалося, що жінці байдуже до того, що відбувалося. — А потім з’являється ось це, — Олесь вказав пальцем у бік сейфа. — Хіба не ви годували нас байками про відрядження до далеких країв? Де він, той Карпенко? Або ж ви негайно мені про це розповісте, або я подам заяву до відповідних органів.

Адвокат вперше за увесь час скривився. Вочевидь, він стояв перед дилемою.

— Остап Микитович просив не розголошувати місце свого перебування. Повідомити лише у крайньому разі.

— То вважайте, що такий випадок настав, — рубонув рукою у повітрі Олесь. Адвокат завбачливо зробив крок назад. — Де цей бісів пройдисвіт?!

— Немає жодної потреби так нервувати. Він на Тибеті.

Рената напіввідкрила рота, хоча звуки все ще з горла не йшли, а от Олесь завмер. Щоправда, лише на мить.

— Де?!

— Ви добре чули, що я сказав. Він — там. Якщо маєте бажання з ним побалакати, то вам доведеться їхати до чоловічого монастиря. Ні-ні, він не… вступив до цього закладу. Остап Микитович оселився поруч. Щоб відшукати пана Карпенка, вам доведеться витратити чимало часу та грошей. Однак така… далека подорож навряд чи щось змінить. І ще одне… Якщо ви маєте намір відмовитися від подарунка, то можете зробити це хоч зараз. Але ваша відмова не змінить умов його отримання.

— А що тоді буде з подарунком? — похмуро поцікавився Олесь.

— Центр перейде у власність матері пана Карпенка, — адвокат більше не дивився на юнака. Він складав у портфель якісь теки.

— Але вона за кордоном!

— Пане Римша, якщо ви відмовитеся від подарунка, його доля стане не вашим клопотом…