Глава 27. Еліна

Аларік відсторонюється не одразу. Його дихання — уривчасте, гаряче, зі смаком нічного вітру та адреналіну — лоскоче мої губи ще кілька нескінченних секунд, перш ніж він повільно опускає руки. У його золотих очах, що зазвичай сяють холодним королівським спокоєм, зараз вирує справжній шторм. Він виглядає приголомшеним власною стихійністю, наче цей поцілунок пробив проломи в його ідеальній броні, яку він вибудовував роками навколо свого серця.

— Твої руки, — хрипко промовляє він, опускаючи погляд на мої долоні. Світло свічок вихоплює запечену кров упереміш із сірим садовим гравієм, що в’ївся в шкіру. — Ти поранена, а я... я втратив контроль. Моя лють засліпила мене.

Він не чекає моєї відповіді й не кличе служниць. Замість того, щоб піти, як того вимагає суворий етикет Відбору, Аларік рішуче підходить до срібного вмивальника в кутку кімнати. Я спостерігаю, як він бере чистий лляний рушник і керамічну чашу з водою, настояною на цілющих травах, від якої йде легкий аромат лаванди та полину. Його рухи впевнені, але в них більше немає тієї холодної, майже механічної зверхності. Він повертається і сідає на край мого ліжка, коротким жестом вказуючи мені сісти поруч.

Я підкоряюся, відчуваючи, як під ковдрою все ще тремтять мої коліна. У кімнаті стає нестерпно тихо, лише вода ледь чутно хлюпає, коли він змочує тканину. Аларік бере мою праву руку — ту саму, де під шкірою після клятви з Ізольдою все ще жевріє ледь помітне золотисте паління — і починає обережно промивати мої рани. Його пальці, грубі та мозолисті від постійних тренувань з важким мечем, торкаються моєї пошкодженої шкіри з неймовірною, майже болючою ніжністю.

— Я не можу змусити себе піти, Аріанно, — каже він, не піднімаючи голови, зосереджений на кожній подряпині. — Кожного разу, коли я заплющую очі, я бачу те лезо над твоїм горлом і порожнечу в очах вбивці. Мій розум каже мені, що ти зараз у безпеці, що під дверима стоїть десяток кращих гвардійців... але мій Ефір виє від люті. Він вимагає знайти кожного, хто причетний, і спалити їх дотла за те, що вони посміли дихати з тобою одним повітрям.

Я дивлюся на його схилену голову, на те, як золотисте світло свічки виграє на пасмах його темного волосся. У цей момент він не здається мені далеким богом чи жорстоким тираном. Він здається просто людиною, яка боїться втратити щось цінне.

— Ти не можеш контролювати кожну тінь у цьому саду, Аларіку, — тихо відповідаю я, намагаючись не здригатися, коли холодна вода торкається розірваної шкіри. — Навіть Імператор не владний над випадковістю. Світ хаотичний за своєю природою.

— Це не випадковість, — він нарешті піднімає очі, і в них відбивається важка, багатовікова втома, яку неможливо приховати титулами. — Це прокляття мого роду. Влада Ефіру дає нам силу, що здатна зсувати гори, але вона забирає право на звичайний спокій. Кожен, хто стає нам дорогим, автоматично стає мішенню для наших ворогів. Моя мати... вона загинула саме так. Від рук тих, хто не міг перемогти батька на полі бою і вирішив ударити його в саме серце.

Він затихає, обережно перев'язуючи мою долоню смужкою тонкого льону. Його несподівана щирість роззброює мене більше, ніж будь-яка магія Мортіни. Я відчуваю непереборне бажання розповісти йому щось натомість. Щось справжнє, але сховане за завісою вигадки.

— Знаєш... у моєму домі розповідають одну стару легенду, — починаю я, і слова самі течуть з губ, наче я знову опинилася в залі суду, будуючи лінію захисту. — Про далекий світ, де зовсім немає магії. Там люди не володіють Ефіром, але вони змусили залізо та скло служити їм. Вони будують велетенські міста, що сягають хмар, де вночі тисячі штучних вогнів світяться яскравіше за зірки. Вони літають по небу в металевих птахах і розмовляють одне з одним через океани за допомогою маленьких магічних дзеркал, які носять у кишенях.

Аларік на мить завмирає, його пальці затримуються на моєму зап'ясті, де б’ється прискорений пульс. Він слухає так уважно, ніби намагається розгледіти ці образи в моїх очах.

— У тій легенді, — продовжую я, дивлячись у вікно на чужі сузір’я цього світу, — справедливість — це не воля однієї людини, а сила слова та вага незаперечних доказів. Там кожен вважає себе вільним від народження. Це дивне, галасливе місце, де немає драконів чи заклять... але там кожен сам обирає свою долю. Іноді я бачу це уві сні.

Аларік повільно підносить мою перев'язану руку до своїх губ і ледь відчутно торкається поцілунком кінчиків моїх пальців. На його обличчі з’являється м’яка, майже сумна посмішка.

— Міста зі сталі та залізні птахи... — тихо повторює він, і в його голосі я чую поблажливу ніжність. — Ти дивовижна мрійниця, Аріанно. Твої казки такі ж яскраві, як і твій розум. Мабуть, саме тому ти так відчайдушно борешся за свою незалежність тут — ти просто занадто багато читала про світи, яких не існує. 

Я лише мовчки киваю, відчуваючи дивне полегшення. Він не сприйняв мою правду всерйоз, він побачив у ній лише гру уяви дівчини, яка шукає порятунку в книгах. І це найкраща схованка, яку я могла вигадати.

Ми сидимо так майже до самого світанку, розмовляючи про все і ні про що водночас. Він розповідає про тягар корони, який тисне на плечі щоранку, а я — про те, як важливо ставити правильні запитання, щоб почути правду. Коли перші прозорі промені сонця торкаються підвіконня, я розумію, що Аларік почав бачити крізь мою маску аристократки. Він не знає правди про Мортіну, не знає про мою справжню особистість, але він відчуває — моя душа не вписується в рамки цього світу. І, на диво, це не лякає його, а лише сильніше прив’язує до мене.

Коли він нарешті підводиться, щоб піти, його погляд знову стає сталевим, повертаючи собі владність Імператора.

— Відпочинь. Я знайду замовника, Аріанно. І коли я це зроблю, я хочу, щоб ти була поруч під час винесення вироку. Бо твої легенди про справедливість навчили тебе бачити істину там, де я звик бачити лише зраду.

Він виходить, а я залишаюся сидіти на ліжку, відчуваючи тепло його тіла на ковдрі. Пакт з Ізольдою, поцілунок з Аларіком, клятва на крові... Моя гра стає надто реальною, і я вже не впевнена, де закінчується роль Аріанни Валуа і де починається справжня Еліна.